Черлені щити

Ждан витягнув шию — хто співає? І побачив — Славута. Боярин Славута! Перед ним гуслі — гудуть, не вгавають, пальці літають по струнах, як птахи, голова закинута назад, сріблясті кучері обрамляють його високий лоб, а уста відкриті — і з них випливає не звук і не слово, а якась незвичайна, якась магічна сила, що залітає в душу, в самісіньке серце і бере його в солодкий полон. Співець співав про похід руських воїнів на половців і про славну перемогу над ними…

Всі слухали, затаївши подих.

Вже затихли гуслі, вже розтанув під високою стелею голос, вже й сам співець опустив плечі, склав хрест-навхрест руки на столі, ніби відпочивав після нескінченно важкої дороги, а гридниця ще мовчить, ще панують у ній незбагненні чари й німіють заворожені серця, і лише згодом вибухає одностайно і громово:

— Славута-а-а!.. Славута-а-а!..

— А-а-а!..

Слухачі плескали в долоні, бряжчали срібним посудом, грюкали мечами і, сповнені захоплення, вимагали від співця все нових і нових пісень. Князь Святослав обняв його за плечі, поцілувавши в голову, промовив:

— Дякую, друже мій, боярине мій, князю серця мойого! Дякую долі, що подружила нас у дитинстві і провела, взявши за руки, через ціле життя! Я люблю твій спів, люблю пісні славетного Бояна, які ти так гарно співаєш, а ще більше люблю твої пісні, бо рівного тобі не було й не буде! Заспівай мені, друже боярине, пісню про місяця-князя, яку ти співав мені, гай-гай, сорок літ тому!

— Князю мій, — підвівся Славута, — ти бачиш, я теж плачу, плачу від радості, що і в шістдесят літ ми з тобою не втратили дитячої і юнацької дружби, плачу від щастя, бо хіба це не щастя — бачити свого князя і свою княгиню в такі літа щасливими і при здоров'ї? Хіба це не щастя — бачити свого князя великим князем київським і мріяти разом з ним про величне майбутнє землі Руської, а не тільки згадувати молоді літа? Із задоволенням проспіваю я ту пісню, яку склав тобі тоді, коли ти вперше зустрів свою княгиню, коли ти був ще не сонцем, а лише молодим місяцем.

Святослав сів на своє місце між Марією Васильківною та князем Рюриком, а Славута відпив ковток сирівцю, щоб промочити горло, і кинув пальці на струни:

Ой місяцю-князю, чого зажурився,
чого засмутився?
Чи орда напала та полон забрала,
чи кінь притомився,
чи кінь притомився?
Орда не напала й полону не брала,
і кінь не стомився, —
я в чистому полі, у чистому полі
з дівчиною стрівся,
з дівчиною стрівся…

Співали всі. Співали про молодого місяця-князя, серце якого навік полонила красна зоря-дівчина, про його тугу за вільним життям, про його молоді літа, що безповоротно відлетіли білими лебедями за далекий небокрай…. Співали всі.

Князь з княгинею сиділи в голові столу, як лебідь з лебідкою, і, обоє сиві, мовчки дивилися одне на одного, і сльози блищали на їхніх очах.

Я в чистому полі, у чистому полі
з дівчиною стрівся,
з дівчиною стрівся…

Співали всі. Та з-поміж багатьох голосів вирізнявся голос Славути. Рокотали гуслі під його пальцями, і чистий, мов кришталь, голос злітав під стелю, дзвенів там срібним жайворонком.

Нарешті чари скінчилися. Пісня завмерла, затихла в далеких темних закутках, а натомість гридниця знову здригнулася від грому голосів, вигуків захоплення, від тупоту ніг.

— Слава Боянові нашого часу!

— Слава співцеві Славуті!

А він сидів, заплющивши очі, і ждав, коли вгамується цей шал. Він давно звик до таких нестримних проявів людських почуттів, бо краще, ніж будь-хто інший, знав, яку-то велику силу має пісня, і музика, і слово.

— Хто ж насправді Славута? — спитав Ждан, коли Кузьмище трохи заспокоївся. — Боярин, а з його слів виходить, що смерд, у його хаті повно всілякої зброї та книг, а співає, мов соловейко! Знається з князями, а держиться, як простий чоловік! Хто ж він насправді?

Розімлілий від ситого князівського пригощення, Кузьмище витер широким рукавом рота і бороду і вирячив на Ждана свої випуклі очі.

— Справедливий чоловік! Не одного смерда виручив від князівської, боярської чи тіунівської наруги, не за одного гридня заступився перед князем!

— Та хто ж він? Звідки? Який його рід? — допитувався Ждан. — Розкажіть.

— Кажуть, він ще й волхв, ворожбит, — сказав Стоян і тріпнув білявим чубом. — І чаклувати вміє, і кров замовляти, і вовком перекидається, якщо треба, і Дажбогу та Перуну поклоняється.

— Ну, не патякай зайвого, сестринцю[16]! — обірвав молодика Кузьмище. — Мало що кажуть!

— Диму без полум'я не буває, — не здавався розчервонілий від хмільного Стоян. — Кажуть, коли князь знайшов його ще малим серед темного лісу, серед непрохідних боліт, куди затягли його до себе в науку лісовики та русалки…

— Заткни вершу, Стояне, і не мели казна-чого! — обірвав гридня Кузьмище. — Коли хочете знати правду, то послухайте… Я достеменно знаю, як це було.