Черлені щити

— Тому й тікав! Хоча міг накласти головою! До Ігоря долітав цей гомін, і він тут, у цьому звичайному сіверянському селі, серед простих поселян — севрюків, зрозумів, усвідомив, що з вуст людських не злетіло жодного слова осуду, хоча він з тривогою чекав його, що люди ждуть від нього захисту від нових половецьких нападів і визволення сіверянських воїнів із неволі…

Його перенесли на воза, і чималий князівський поїзд рушив у зворотну путь.

А дзвони гучали святковим благовістом, що линув і линув довкіл усього шляху, по якому проїздив Ігор до свого стольного города, наповнюючи людські серця надією, що лихо тепер відступить. Затихав благовіст в одному селі — відразу ж починав звучати в наступному. І люди виходили назустріч і вітали князя, бо вже Сіверська земля знала і про його рани, і про його муки, і про його мужність, і про незвичайну втечу, коли не один раз він міг загинути. Кожен розумів, що ця втеча рятувала від неволі не лише одного князя та кількох його супутників, а й наближала визволення всіх полонених руських воїнів. Бо хто ж потурбується про них більше, як не він? Ця втеча знімала з Сіверської землі неймовірно важкий тягар — викуп за князя, бо дві тисячі гривень, що складали кількарічний прибуток Новгород-Сіверського князівства і які потрібно було сплатити половцям, тепер залишалися на батьківщині. Нарешті, всі сподівалися, що, будучи на свободі, Ігор зуміє подбати про оборону Сіверської землі, бо це ж найголовніша турбота князя…

Ігор під'їздив до свого стольного города.

Тут, над Новгородом-Сіверським, теж ясно гули дзвони, усміхалося чисте сонце, у синьому небі шугали білі голуби. Усі, хто міг ходити, висипали на вулиці та майдани, вітали князя з визволенням та поверненням додому, плакали від горя, що поселилося майже під кожною стріхою, майже в кожному сіверському серці.

Коли заїхали на гору, звідки відкривався широкий краєвид на могутню фортецю на крутому шпилі, на голубу Десну та сині задеснянські бори, Ігор змахнув сльозу, що раптом защеміла в оці, і, повернувшись до Ярославни, схвильовано прошепотів:

— Боже, я дома!.. Дома!.. А серце моє там, на Каялі, з моїми воями-соратниками, живими і загиблими. Поки житиму, пам'ятатиму про це!.. Загиблим — вічна пам'ять, а про живих подумати і подбати повинен я! Це мій найперший обов'язок!.. Як тільки зможу сісти на коня, відразу ж помчу до Чернігова та Києва — просити допомоги у князів. А своє віддам усе: золото і срібло, сережки та персні, оксамити та хутра, стада та отари. Залишуся голий і босий, а витязів своїх визволю з неволі половецької[71]…

— Ладоньку мій! — пригорнулася до нього Ярославна. — Ладоньку! А як же інакше!

Недовго затримався Ігор у Новгороді-Сіверському. За кілька днів, поки знахар Гук лікував йому ногу, трохи оговтався після страшного потрясіння на Каялі, відпочив після важкої і небезпечної дороги з половецького Тору до рідної Десни, оглядівся довкола себе, зібрав усі військові сили, які можна було спорядити за такий короткий час, і послав до Путивля — стерегти рубежі Сіверщини, а потім, ще не зовсім видужавши, вирушив у путь.

"Із Новгорода іде ко брату Ярославу к Чернігову, помощі прося на Посем'я. Ярослав же обрадовася йому і помощь дати обіща. Ігор же оттолі єха ко Києву, к великому князю Святославу, і рад бисть йому Святослав, так-же і Рюрик, сват його", — записав літописець.

До Києва князь Ігор прибув у передостанній день липня. Могутні городські вали, що темніли в передвечірній імлі від Копиревого кінця аж до Хрещатого яру, зустріли його веселим гомоном ластівок та горобців, які гніздилися в дубових заборолах, та перегуком сторожі на вежах. Тьмяно поблискував хрест надбрамної церкви на Золотих воротах. Сюди поспішали призапізнілі подорожні: ворота на ніч ось-ось мали зачинитись.

Ігор з невеликим почтом в'їхав у город і, як це водилося серед князів з часів Ярослава Мудрого, вклонився святій Софії, а вже потім, завернув не до Святослава на Ярославів двір, бо було пізно, а в тихий провулок до боярина Славути.

На стукіт піднялося оглядове віконце і чийсь, як здалося князеві, знайомий голос запитав:

— Хто?

— Ігор, князь Сіверський.

За віконцем хтось радісно скрикнув. Грюкнув засув — і важкі дубові ворота, обковані залізними шпугами, розчинилися. З них вибіг Ждан.

— Княже! — і притиснувся щокою до Ігоревого коліна. — Який я радий бачити тебе при доброму здоров'ї!

Ігор обережно, щоб не зашкодити хворій нозі, зійшов з коня і, на подив усьому почетові, міцно обняв колишнього свого конюшого.

— Ждане! Ти? Тут? Отже, подався-таки до Славути! Я так і знав!.. Ну що ж, Славута — добра душа, і тобі з Любавою у нього буде непогано… Чи дома старий? Веди мене до нього хутчій!

Та Славута, почувши на подвір'ї шум, уже поспішав сам. Сходячи з високого ґанку, якийсь час пильно приглядався у сутінках до приїжджих, потім раптом охнув і простягнув руки для обіймів.

— Княже! Ігорю! Сину мій! Живий! У Києві! От радість несподівана.

Злегка накульгуючи на пошкоджену ногу, Ігор кинувся до нього.

— Славуто! Учителю дорогий!

Вони обнялися, розчулені.

— Ти таки прибув сюди! Це добре!