Черлені щити

— Та швидше ж збивайте, хлопці, з мене ці залізяки, хай би були щезли, бо нетерпеливиться мені вийти з цієї ями та вклонитися і Ярилові, і Стрибогові, і полям, і лісам, і кущам, і всьому світові широкому!.. Швидше збивайте, щоб не вмер я від радості великої у цій ямі!..

І він знову так сильно рвонув за ланцюг, що той громом відлунився під вологою стелею затхлого підземелля…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

1

До Києва Ждан прибув дуже вчасно: наступного ранку Самуїл з валкою вирушав у Половецьку землю.

— Ждане, тебе сам бог посилає мені! — вигукнув купець, розставляючи руки для обіймів. — Де ти пропадав? Нам же в дорогу пора! Та й Любава побивається за тобою… Ходімо хутчій до неї! Бо змучилася дівчина зовсім. Як ти поїхав, заслабла, так що ледве відхаючили гуртом, а тепер за тобою сохне… І чим ти її причарував? Здається, звичайний собі парубок…

Почувши про тяжку хворобу Любави, Ждан заспішив.

— Ходімо швидше, дядьку Самуїле! Ходімо! Боярин Славута зрадів хлопцеві, як рідному. Ці двоє молодят останнім часом повільно, але міцно ввійшли в його серце і зайняли в ньому досить помітне місце.

Він відчинив двері до Любавиної хоромини, пропустив Ждана вперед.

Любава сиділа біля вікна і вишивала. Та як вона змінилася! Змарніла, схудла, під очима — темні тіні, плечі загострилися, а тонкі кисті рук проти яскравого весняного сонця аж світилися.

— Любаво! — гукнув Ждан з порога.

— Жданку!

Дівчина схопилася із стільчика і захиталася. Ноги ще погано слухалися її. Ждан підтримав, посадив на ліжко, сам сів поряд і теплою рукою пригладив дівочі коси.

Дивився на неї з любов'ю і жалістю, відчуваючи, що бачить перед собою найдорожчу в світі істоту, без якої і світ білий був би йому не милий.

Славута і Самуїл переглянулися і причинили двері, даючи молодятам змогу побути на самоті.

— Я думала, ти забув про мене, — сказала з легким докором у голосі дівчина. — А мені було так важко, що й не знала, чи живу, чи вмираю. Вже й попа ладилися покликати, щоб соборував…

— Бідненька моя! Я рвався до тебе, та не міг приїхати. — Ждан не хотів розповідати про свої митарства, щоб не хвилювати дівчину. — Душа моя ніби відчувала, що тобі важко. Я кожного дня і кожної ночі думав про тебе, люба моя… І знову думатиму, бо завтра від'їжджаю з Самуїлом у Половеччину…

— Знову від'їжджаєш, — Любавин голос здригнувся, темні очі зволожилися.

— Але за місяць чи за два я повернуся і вже назавжди буду з тобою. Ми поберемося і поїдемо до мене на Сейм, у Вербівку. Збудуємо там хатку і вже ніколи не розлучатимемося.

Любава пригорнулася до нього, схилила юнакові на груди голівку. Але очі її були пойняті смутком.

— Не скоро ми поберемося, Жданку, — сказала сумно.

— Чому?

— Як же можна? Ще й двох місяців не минуло, як убили мого дідуся… Має рік минути — тоді хіба… А раніше — ні…

— Я ждатиму скільки треба… Та все одно ми будемо разом… От тільки з'їжджу в Половеччину…

Вони ще довго шепотілися, мріючи про своє наступне спільне життя. І здавалося воно їм, як здається всім молодим, і нескінченно довгим, і таємничим, і привабливим. Ну й, звичайно ж, хотілося, щоб було воно щасливим… їх уже не хвилювали пережиті небезпеки, хвороби, пригоди, бо всі їхні помисли були в майбутньому, у тому далекому прийдешньому часові, який манить молоду людину своєю таємничістю.

Крізь вікно до хоромини непомітно вкралися сині сутінки, і тільки тоді Ждан спохватився. Наступає вечір, а йому ж іще збиратися в далеку дорогу! Він востаннє обняв дівчину, попрощався, обіцяючи якнайскоріше повернутися, і рушив до дверей…

2

Залозний шлях починався в Києві і колись з'єднував його з Тмутараканню, а після захоплення її половцями — з Половецькою землею. Правим берегом він тягнувся до Заруба, де подорожні переправлялися бродом через Дніпро, і прямував на південний схід уже лівим, низинним берегом, густо порослим очеретами, вільшняком і найбільше — лозою. Тому й прозвали його Залозним тобто шляхом за лозами.

Через притоки Дніпра — Сулу, Псел і Ворсклу виводив він у Половецьку землю, що починалася на схід від Дніпра по річці Орелі, або Углу, як називали її наші предки — давні русичі. Шлях був нелегкий, небезпечний. Нерідко по ньому гасали половецькі орди. А в весняний час, коли в ріках піднімалася вода і затоплювала броди, доводилося споруджувати громіздкі плоти. Це забирало багато сил і часу.

Самуїлова купецька валка щасливо подолала цей шлях і в середині травня стала табором над Оріллю. Вози поставили в коло — для захисту від несподіваного нападу.

— Даю два дні відпочинку, — сказав Самуїл. — А потім поїдемо далі — до Кончака на Тор… Розкладайте багаття, варіть куліш, коней потриножте і пустіть на попас…

Молоді київські кметі, що вміли в однаковій мірі й біля коней ходити, і з лука стріляти, і мечем орудувати, миттю кинулися виконувати цей наказ, бо за довгу дорогу стомилися і тепер наперед тішилися дводенним відпочинком.

Попоївши, простелили тут же, на березі, проти сонечка, попони та свитки і повкладалися спати. Лише один Ждан залишився на чатах: виліз на стару вербу, зручно вмостився в розлогій розкаряці і уважно роззирнувся на всі боки.