Черлені щити

— Наприкінці травня або на початку червня. Ярослав через братове плече глянув на невелику шкатулку, що стояла під протилежною стіною на низькій пузатій шафі, — в ній лежав лист від Ігоря з закликом узяти участь у весняному поході сіверських князів на Дон. "З ким же йти? Що робити? — подумав Ярослав. — Сказати Святославові про листа чи промовчати? Звичайно, краще промовчати! Адже Ігор застерігає, що похід буде тільки їхній, сіверський… Тоді з ким же йти? З Ігорем? Зі Святославом? Чи ні з тим, ні з другим? Може, краще залишитися дома, як уже робив не один раз? Хай вони воюють, а я прибережу сили? Це, мабуть, найрозумніше, що тут можна придумати… Святослав уже старий, — хто відає, коли бог покличе його до себе? От і звільниться в Києві великокнязівський золотий стіл — а я тут як тут! Та не сам, а зі своїми могутніми полками! Звичайно, племінники, Святославові сини, так просто не поступляться Києвом, бо котрийсь із них — чи Гліб, чи Олег, чи Володимир, чи Всеволод Чермний, чи Мстислав — захоче посісти батьківський стіл, та що вони вдіють навіть гуртом, коли мене підіпре вся могуть Чернігівської землі? Адже Київ нині не той, що був раніше, — не та сила в нього без Київської землі, яка належить Рюрику Ростиславовичу… Ох, цей Рюрик! Сильний князь! Він теж захоче повернути собі Київ! Тоді я об'єднаюся з племінниками проти Рюрика! А ще ж Ігор з братією буде за мене! Цих треба тримати при собі, щоб було на кого опертися!.. Ні, тут треба не схибити! Брат братом, а своя сорочка до тіла ближча! Думай, Ярославе, передусім про себе!"

Мовчання затягувалося, і Святослав стиснув Ярославів кулак, спонукаючи його до відповіді.

— Ну? Чого ж мовчиш?

— А що говорити? — запитанням на запитання відповів Ярослав. — Я не проти. Приєднаюся! Як усі!

Святослав полегшено зітхнув, відкинувся на бильце стільця.

— Дякую, брате, дякую… Тепер і з Ігорем легше буде домовлятися, бо останнім часом, помітив я, ви з ним заприятелювали. Тож коли він дізнається, що ти йдеш, і сам піде без вагання…

Ярослав якось непевно усміхнувся.

— Звичайно, звичайно, — і швидко перевів мову на інше. — А тепер, коли важливі діла залишилися позаду, якраз упору сісти і до трапези, бо вже час — княгиня жде… Прошу… Та й ви з дороги голодні, стомилися…

4

Ріки — найзручніші шляхи в такій безмежній низинній країні, як Русь. І великих рік, і менших річок тут усюди багато, вони повноводі, тихоплинні, без небезпечних порогів, окрім дніпровських, — пливи по них і їдь в усі кінці, куди хочеш! Влітку — по воді на човнах, взимку — по льоду на санях чи верхи…

Від Чернігова до Новгорода-Сіверського проти течії три дні плавання, і Святослав, не затримуючись у брата жодної зайвої хвилини, наступного ранку вирушив у дальшу путь Попутний вітер пругко надув прямокутні вітрила, молоді дужі гридні вдарили дружно по воді веслами — і невелика флотилія шпарко помчала в глиб Сіверської землі.

Хоча верби вже красувалися в жовто-зелених котиках, придеснянська весна була не тепла. Від синіх талих вод, що прибували з півночі, віяло холодом. Великий князь востаннє помахав рукою братові Ярославу, що стояв на причалі, щільніше закутався в кожуха і сів на заслане ведмежою шкурою сидіння під дерев'яним дашком в носовій частині човна поряд із Славутою. Накинувши на ноги кошлату ведмежу шкуру, сказав:

— Не подобається мені останнім часом брат Ярослав. Як став після мене князем чернігівським, то дуже змінився. До мене — холодком, в'яже дружбу з Ігорем… Жодного разу не пішов зі мною в похід проти поганих, зате веде перемови з Кончаком… Невже мріє про великокнязівський стіл? Так цей коровай не по його зубах!

Славута заперечливо похитав головою:

— Не віриться, щоб Ярослав замишляв щось лихе проти тебе, княже Хіба що приміряється на майбутнє… Бо хто ж із князів, та ще чернігівських, не мріяв і не мріє стати великим князем?

— В тім і лихо, що кожен хоче стати великим князем, а слухатися його нікому! Всяк тягне у свій куток! Русь розвалилася, розпалася, і погані скубуть її зі всіх боків! — вигукнув гірко Святослав.

— Твоя правда, княже, — тихо мовив Славута. — Русь нині має два лиха: князівські чвари і половецькі напади… І яке з них страшніше — важко сказати… По-моєму, перше… Коли б князі слухалися великого князя, коли б усі були заодно, то й половці були б не страшні! Ми їх гуртом вигнали б з наших степів, як зробив це колись Володимир Мономах, який загнав Кончакового батька Атрака за Обезькі гори… А зараз вигнати їх ми не можемо, бо сили Русі розпорошені, роз'єднані. Навіть серце Русі — Київ і Київська земля — не належать одному князеві: Київ — тобі, а земля — Рюрикові. А між вами, хоча ви й мирно живете, не завжди є одностайна згода. Що ж говорити про інших князів?.. От і виходить, що головне зло наше — князівські незгоди, князівські міжусобиці!.. Утихомир князів, Святославе! Приверни до себе серця покірних ласкою, а на непокірних накинь вузду, щоб слухняні були! І тоді, зібравши сили в один кулак, удар на поганих, щоб назавжди відбити в них бажання ходити на Русь!