Чорна Рада

— Побратимові, — каже, — моєму тепер доволі діла. Хочемо задати перцю городовій старшині, так шатається тепер по всіх усюдах, наче ткацький човник по основі. Нап'яли братчики вам добру основу; витчуть вам таку сорочку, що ні руками, ні ногами не повернете.

— Слухай, брате, — каже Петро, — коли казати, то кажи ясно, а не загадками.

— Кажи йому ясно! — засміявшись, мовив запорожець. — Який тепер чорт скаже тобі що-небудь ясно, коли звідусюди нахмарило? Виясниться вам хіба тоді, як заторохтить грім та заблискає блискавиця. А вже до сього не далеко. Казав побратим, що вже над Остром, у Романовського Куті, наші і кош заложили. Сьогодні, тривай, чи і сам Іван Мартинович не прибуде з отаманнєм; а к завтрьому ік ранку, щоб і бояре царськії не над'їхали. Чорний люд збирається під Ніжень, як сарана. Кажуть, у Ніжені під раду великий урожай на кармазини...

У Петра од таких речей аж мороз пішов поза шкурою. Перш усього подумав він про свого панотця і вже хотів був бігти до хутора, щоб його сповістити, да згадав, що панотець у дорозі. Друга його думка була про Лесю: боявсь, щоб як-небудь і їй у козацьких чварах не досталось, а ще більш боявсь, щоб Кирило Тур, під сей каламутний час, удруге не вкрав її, так як у Києві. Що ж тут чинити?.. "Заведу про неї річ із запорожцем!" Да й натякнув про Лесю.

— Ге-ге-ге! — каже, зареготавши, запорожець — Невже ти ще й досі не викинув з голови тії дурниці? Мені здавалось, досить пустити чоловікові піввідра крові, щоб одумавсь, аж, мабуть, ні! Мабуть, вас няньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб і з сивим волосом не перестав чоловік липнути до баб!

— А ти, вразький прудиусе, — каже сміючись Петро, — невже б то занедбав дівчину, що бивсь за неї, мов скажений?

— Пху! — аж плюнув з серця запорожець. — Став би я тепер думати про таку пакость! Один тому час, що чоловік іскрутиться. Тепер давай мені хоч копу таких дівчат, то, їй-богу, — от велике слово "їй-богу", -_ усіх оддам за люльку тютюну!

Полегшало в козака на душі.

— Ну, куди ж, — каже, — отеє ти ідеш?

— Та от бач, божий чоловік звелів мені проходжуватись по пущі, а баби мої... се сестра моя, коли хоч знати, а там у хаті ще й мати є... так баби мої не ймуть віри, що я одужав. Та вже я їм сьогодні докажу, що пора їм од мене одчепитись: осідлаю коня та проїду по полю так, щоб аж ворогам було тяжко, як мовляв Черевань. А що бак Черевань?

— Тут із нами у Гвинтовки, — каже Петро.

— Дак ми з тобою сусіде, — сказав запорожець. — Ну, братику, будемо ж тепер жити мирно, коли тілько проживе тепер [мирно] хоч одна душа на Вкраїні. А поки що ходімо лиш у хату та поснідаймо.

Петро на те ізозволивсь. А в хаті вже поралась коло печі стара мати: пекла млинці на сніданнє.

— От і моя ненька старенька, — сказав Кирило Тур, да й каже матері:

— Коли хоч, нене, знати, що се за козак, так се той самий, що разом нас із ним нашпиговано під Києвом.

А Петрові шепче на ухо:

— Я не скажу їм, що не який враг і нашпиговав мене, як не ти; а то дивитимуться на тебе бісом. Сі баби ніяк не збагнуть, що сьогодні можна з чоловіком рубатись на всі заставки, а завтра гуляти вкупі по-братерськи. Не знать як дивляться на божий світ. Сказано — баби.

Стара неня була радесенька, що в сина трапивсь знакомий гість, і зараз почала його трактовати. Миттю подала на стіл гарячих млинчиків, сала кусок положила на кружечку і мисочку сметани поставила; ще й пляшку перчаківки достала з полиці.

— От як мене втішив на старість господь милосердний! — каже до гостя, — Не думала я вже бачити довіку свого синка, свого ясного сокола!

І обняла Турову голову, і поціловала його в чуприну,

— Годі, годі, мамо! — каже запорожець. — Ти б, здається, тілько й робила, що няньчилась ізо мною. Я вже й так боюсь, щоб через тебе товариство мене не одцуралось. Скажуть: "Іди собі геть: нам таких маміїв не треба!"

— А ти ще таки не перестав думати про ту прокляту Січ? — сказала мати.

— Паніматко! — крикне запорожець. — Не давай волі язику, коли хоч, щоб я прожив у тебе в хаті ще хоч півдня! Як можна узивати проклятим славне Запорожже!

— Щоб воно тобі запалось! — каже крізь сльози мати. — Узяло воно в мене, наче сира земля, чоловіка — не знала я щастя замолоду; а тепер візьме ще й сина — не дознаю я щастя й при старості літ!

— Ну, що ти вдієш із сими бабами! — каже, засміявшись, Кирило Тур. — У їх щастєм зоветься чортзна-що! Ну, давай лиш нам, нене, по чарці, то, може, повеселішаємо. Тепер Січ буде недалечке: у Романовського Куті. Правда, й туди вашому брату все одну — дзусь! Так я сам іноді до вас навідаюсь, та часом ще й гостинця привезу.

— Не треба мені кращого гостинця, як ти сам, сину мій коханий! — каже мати.

— Чому не Маруся! — одвітує Кирило Тур. — Так не для баб же создав господь козака. Є в його що-небудь краще робити, ніж сидіти отут та втирати млинчики. А млинці важні! Нічого сказати, важні млинці!

Тілько що се сказав, як ось під вікном затупотять коні, а хтось у вікно по-запорозьки:

— Пугу! Пугу!_

Жінки обидві так і затремтіли. Уже їм не впервинку було се низове пугання, тілько ж ніколи не було їм так страшно.