Чорні коси, чорні очі

Владислав Русанов Чорні коси, чорні очі

— Добридень, красуне! — чорновусий та чорнобровий козак нахилився з коня, зазираючи через тин. — Чи не напоїш подорожнього?

Огрядна молодиця, яка щось уважно роздивлялась серед городини, підняла очі. Посміхнулась.

— Тебе напоїти чи коня?

Скільки їй років було? Сорок, тридцять, вісімнадцять? Ніхто би не здогадався, ніхто б не сказав.

— Таке кажеш! — мотнув чубом козачина. — Мене, звісно. Чи я коняку біля криниці не напою?

Молодиця обтерла долоні об спідницю та пішла в хату, похитуючи стегнами так, що аж дух займався. Невдовзі знову з’явилася, тримаючи глек, замотаний сніжно-білою ганчіркою.

Козаків вже було троє. Той, що промовив до неї першим, з ним поряд, немов брат-близнюк, на такому ж вороному коні, а третій... З першого погляду кожен сказав би, що це — отаман. Посивілі вуса, та довжелезний оселедець, заправлений за вухо, коштовний жупан свебодзиньского сукна вдягнений в один рукав, та золоте кільце, що відтягувало мочку. А очі вовчі — жовті и жорстокі. Він сидів у сідлі, немов на припічку, перекинувши ногу через луку та хизуючись сап’яновим чобітком з гострим носом та срібною шпорою за зубчастим коліщатком. У правиці — оздоблена прикрасами нагайка, лівою тримав поводдя.

— Добридень, красуню.

— Й тобі, пане отамане.

Щиро вклонилася селянка, подала прохолодного глечика.

— З печерицями? — виблиснув зубом старий козак.

— Тю... — зашарілася жіночка. — Таке кажеш, пане отаман. Навіщо мені печериці. Втім сам скуштуй.

Отаман стягнув ганчірку, зазирнув у глек, немов роздивляючись щось. Навіть, здається, нюхав, немов мисливський собака. Підніс глиняний край судини до вуст.

— Ні, не хочу... Панько! Тримай.

Чорновусий, засмаглий, як осман, парубок — мабуть, джура — підхопив глека, навіть краплинки не розплескав.

— Ти Галя чи ні? — спитав отаман. — Сивого Пилипа донька.

— Я. Тільки кому Галя, а кому й Галина Пилипівна, — взялася в боки молодиця.

— Ось воно як, — вищирився козак. — Бачу, впізнала ти мене.

— Ото ж. Впізнала, — посмішка залишила гарне обличчя — біла шкіра, ніяких зморшок, наче дівчинка юнесенька, — мовби назавжди.

— Тоді навпрямки кажу тобі. Треба побалакати.

— Немає часу в мене з тобою, пане отамане, балачки розводити.

— А потрібно, чаклунко.

— Тю... Таке кажеш. Яка ж з мене чаклунка? Так, ворожка, та ще й слабенька.

— Ось це ми й з’ясуємо, Галино Пилипівна. Про це й розмова піде. — Козак ворочав щелепами повільно, з натугою. Слова падали, немов би гранітне каміння з Дніпровських урвищ.

— Ну, то пішли до хати?

— Дзуськи. Щоб я, та до тебе в пастку, як теля дурне, поліз?

— Тю... Багато про тебе чувала, але боягузом тебе ніхто не звав.

— Я вже сивий вовкулака. Колись був відчайдухом, але це в минулому. Їдьмо з нами, у лісі побалакаємо. Ну? — Отаман напружився, ледь-ледь нахилився вперед. Сивий кінь затупцював маленькими, мов чарочки, копитами.

— Знайшов дурепу! Розмовляти будемо в мене в хаті або не будемо зовсім.

— Проти ладу йдешь, Пилипівна? Га? Що в тебе в молоці? Блекота? Вяха? Звісно, яка печериця всидить?! — він хильнув чубом у бік глека, який досі тримав джура.

— Тю на тебе! От дурний! Нічого там намає! — виблискуючи чорними очима вигукнула Галя. — Йди до дідька, сивий!

Вона голосно ляснула у долоні, миттєво перетворюючись, стоншуючись, подовжуючись. Невдовзі величезна степова гадюка — не менш двох саженів в довжину — викрутилася із спідниці та сорочки, та чкурнула до комори.

— Ховайте, хлопці! — Гаркнув отаман, стрибаючи просто з сідла, через тин, на подвірря.

Ще в польоті вислизнув з жупану та кумачевих шароварів. Серед барвінків пружно впав на чотири лапи чудернацький звір — сіро-білий смух, маленька голівка, довгий хвіст. Чи то тхір, чи то кіт. Але ж завбільшки з кудлату вівчарку, що вовка не боїться віч-на-віч зустріти. На дальньому півдні люди, що грають на сопілках найотрутнішим гадам з малюнками на спині, звуть таких «ман-гос-та» та дуже шанують за бойовиту вдачу.

Джури, залишившись верхи, швидко-швидко ворушили пальцями та губами, наводячи чари, що накрили й хату, й город, й садочок Галини прозорим куполом непомітності та нечутності.

Тим часом ман-гос-та наздогнав гадюку, що ледве не пірнула під оселю. Лише хвіст залишився. От за той хвіст він її і вхопив. Вчепився, як реп’ях до холоші. Зпочатку зупинив, а потім і потягнув, міцно відштовхуючись від землі куцими лапками.

Зміюка поривалася, плазувала, виблискуючи лускою, але ж подіяти нічого не могла.

В останню мить, опинившись на дворі, розтулила пащу та, тремтячи рожевим язиком, засичала. Засичала, а потім перекинулася у величезну ґаву, а та рвонула догори, залишивши жмут чорного пір’я в зубах хижака.

Ман-гос-та потрусив головою, зіщулився, ніби їжак, та підстрибнув, розкидаючи широкі строкаті крила. Сокіл-сапсан блискавкою помчав у небесну височінь.

Ґава, хоча й квапилась, але летіла повільно, підіймаючись колами, ловлячи коміни — висхідні токи повітря, та підіймалась все вище та вище.

— Не втримаю, — простогнав чорнобровий Панько. — Допомагай, Степан...