Чорний іній

— Цілком з вами згоден. Але при цьому вважаю, що смерть має бути виправдана користю для рейху. А рішучість заради рішучості — це, пробачте, дурість! Злочинна дурість! Тільки дурість і боягузтво завжди рішучі... коли йдеться про інших, звісно. Все. Виконувати!

Гарний же в мене був вигляд... М'якість щодо нього, звичайно ж, недоречна, я не повинен виказувати свого страху перед ним, але й зайва різкість розлютить його і викличе зайві підозри.

Що ж іще?.. Та, мабуть, і цього цілком досить. Дивовижна безтурботність! Навчений життям професор, який пройшов школу Абверу, втратив пильність, заколисаний тим, що опинився серед своїх!.. А ціна безтурботності — життя! Бовдур, який бовдур!

Він знову закурив і спитав себе — що ж далі? Подумав ще і прийняв рішення.

На його прохання денщик викликав обер-фельдфебеля Рана. За хвилину той увійшов.

Кілька годин гонитви, пошуків, очікування, а опісля — знову полювання на червоних диверсантів в неймовірно складних умовах — зовні начебто й не позначилися на Ранові. Дві години сну, і він знову був готовий до будь-якої пригоди. Хоч шукачем пригод його не назвеш. Ознак авантюрності в зовнішньому вигляді Рана годі було відшукати — самі спокій та гідність.

— Ось що мені в ньому подобається — він працює. Та чи стане на мій бік? — спитав себе Гревер, вислуховуючи привітання фельдфебеля. — Не завадило б краще знати своїх підлеглих, тоді не довелося б вдаватися до дипломатії, вгадуючи про її результати.

Він вважав єзуїтством стиль натяків та замовчувань, коли суть розмови зводилася до двох-трьох фраз, але важливим було не стільки те, що сказано, але — як сказано, а також і те, про що змовчали. Такі «танці навшпиньках», як він це називав, були для нього обтяжливі. «Трухлявієш, старий собако Зеппе, — він стримав зітхання. — Чи доречна взагалі спроба начальникові експедиції наблизити до себе фельдфебеля після трьох місяців спільної служби?»

Гревер мовчав, вивчаючи Рана. Він вважав за краще не розігрувати привітність, гадаючи, що фальш не сприятиме прихильності до свого начальника такого бувалого солдата. Він був з тих битих, за якого, як кажуть слов'яни, двох небитих дають. Одчайдушний вояк.

— Як вам подобається тутешній клімат, Ране?

— Відверто кажучи, Кіпр мені подобався більше, пане майор, — без тіні улесливості, не вдаючи з себе зразкового службиста, що було б не дивно для вояка фельдфебельського вишколу, відповів Ран.

— А тут навіть кава з присмаком криги, — додав він.

— В мене таке враження, що вам тут нудно. Ні?

— Нудьгувати нема часу, пане майоре. Турбот вистачає, — солідно, з виглядом людини, котра знає собі ціну, заперечив фельдфебель.

«Йому ледве тридцять два, якщо мене не зраджує пам'ять, — згадував особову справу Рана Гревер. — Як на фельдфебеля він зовсім молодий».

— Звичайно, спілкуватися з Афродітою набагато приємніше, ніж з холодними північними сильфідами, — повертаючись до напівжартівливого тону й водночас розраховуючи перевірити рівень начитаності фельдфебеля великогерманського вермахту, констатував Гревер.

— Я завжди віддавав перевагу жінкам півдня, — тоном рівного, приймаючи напівжартівливі інтонації, але не перетинаючи межі офіційності, відповів Ран.

Так, а тепер несподівано змінимо тему:

— А який настрій людей? Чи не траплялося ремствування, ознак втоми? Ніхто не нарікає? Зрозумійте мене правильно, Ране, — з легким притиском сказав Гревер, переводячи розмову на натяки й навмисне не розшифровуючи смислу сказаного.

— Не сказати, щоб піднесений, але цілком бойовий. Особовий склад готовий до виконання будь-яких завдань, — не зреагувавши на натиск і не кліпнувши оком, відповів фельдфебель.

Він не прийняв двозначності. Закритий, мов мушля.

— Давно на Півночі? — приховуючи сумнів у доцільності цієї розмови, запитав Гревер.

— Дев'ятого квітня[8] я вже був у Норвегії, у складі двадцятої Лапландської армії.

— Два роки, як на теперішній час, — це солідний строк. Отже, маєте достатній досвід, щоб зрозуміти, що полярні умови — особливі умови. На війні завжди мала величезне значення згуртованість колективу, а тут, в Арктиці, це важливіше вдвічі, втричі. Ви це розумієте, Ране, чи не так?

— Так, пане майоре. І домагаюся цього всіма можливими засобами.

— Похвально, — Гревер зробив паузу. — Я давно приглядаюсь до вас, Ране, — силкуючись надати певної глибини і значущості цьому факту, пильно подивився у вічі фельдфебелю Гревер. — Вам можна довіряти.

— Ви надто ласкаві до мене, пане майоре, — не відводячи погляду, промовив Ран.

— Ми говорили про згуртованість. Саме тому командирові так важливо мати якомога більше людей, на яких по-справжньому можна покластися. Під словами «по-справжньому» я маю на думці от що: завжди, в будь-який час, у будь-якому місці виконати будь-який наказ. Адже найменша неузгодженість, найменший негативний момент у нашій роботі — це пляма на всіх нас. Чого я як командир, звісно, не можу допустити в жодному разі. Репутація загону «Арктика» повинна бути бездоганною. Інакше наша «контора» просто не захоче мати з нами справу. А я маю намір... рекомендувати вас для служби в Абвері.