Чорний іній

Коли за їхніми розрахунками настала глибока ніч і всі вільні від служби німці повинні були спати, як належить нормальним людям, Василь Крапович зробив різкий видих і, ляснувши по спині спочатку Чорного, а потім — Смагу, сказав: «Давай!» Смага зчепив за спиною пальці в замок і трохи присів, а Крапович почав повільно вилазити йому на плечі. Черевики лишилися без шнурків, через те не вдавалося чітко зафіксувати стопу. Обидва вони не були акробатами, і всі їхні вміння вичерпувалися кількома годинами занять у спецшколі. До того ж Смага був високий, худий і відтак не годився для опорного. Значно більше пасував для цієї ролі Чорний, але в нього було таке завдання, з яким ніхто більше не впорався б. Крапович же був невисокий, кремезний, по-котячому спритний — найкраща кандидатура для роботи нагорі. Тому довелося функцію опорного взяти на себе Смазі.

Виходили з двох обставин: перша — вартового треба було будь-що захопити зненацька, інакше їхня спроба зведеться нанівець, друга — вартівня знаходилася за тонкими дверима, і будь-яка метушня приверне увагу. Гуркіт ляди вартова зміна почує обов'язково, а далі все має бути «звично» — неквапливі кроки, скупі неголосні гримання німецькою...

Вони вирішили захопити вартового на першій же секунді, тоді, коли він почне піднімати ляду: він не буде готовий до несподіванки, адже для тих, хто сидить у холодній ямі на триметровій глибині, вартовий недосяжний, тоді як вони — перед очима в цілковитій його владі. Вони полюбляють відчувати себе богами, що метають блискавки. Куди там, надлюди... Зі свого фронтового досвіду хлопці знали, що перемогу в ближньому бою зазвичай отримує той, хто згори, хто вдирається до окопів і спрямовує свою лють на тих, хто внизу. Чому так? Може, тому, що згори видніше?..

Лише коли німець опустить драбину, а полонений видереться нагору і стане врівень з ним, ось тоді вартовий буде в бойовій готовності, чутливий та напружений. Секунд за сорок.

І вони сподівалися вкрасти ці сорок секунд, навалившися на фашиста вже на першій, принаймні на другій!

Але для того, щоб здійснити задумане (сорок секунд для солдата — ціла вічність!), треба було завчасно подолати ті три метри, які відділяли підлогу підземелля від ляди, для того, щоб ледве-но вартовий відкине ліву стулку, нападнику залишалось тільки випростатись і опинитися врівень із німцем. Праву стулку Крапович повинен був миттєво відкинути сам. Ну, а далі... Далі загадувати не випадало: починав діяти інший чинник — звуковий. Перший же удар мав бути такої сили, щоб фашист одразу знепритомнів. Це видавалося справою досить сумнівною, позаяк той, хто бив, повинен був зробити це, балансуючи на плечах товариша. А триваліша боротьба — завжди ризик здійняти ґвалт. Тому Чорний запропонував Краповичу просто «смикнути» німця вниз, а він уже зустріне здобич, як належить. Підземелля ж притлумить зойки.

— Головне — синхронність, — невтомно нагадував засапаний Смага.

І тепер, за мить до вирішальної хвилини, видираючись на плечі Смаги, Крапович знову і знову повторював сам собі це слово — синхронність. Він скоцюрбився на плечах Смаги, тримаючись обома руками за його голову, і тихо подав голос: «Пусти в клозет...»

Лунко й часто гупали їхні серця в ці секунди, здавалось, зараз їх почує вартовий і відкине ляду. Вони завмерли...

25

Лічені хвилини залишалися до початку вирішальної фази операції.

«От і все. В мене немає права на помилку. Я силкувався прорахувати всі варіанти, та їх і небагато... вибір невеликий. Все має бути гаразд. Чи вдасться вберегти людей? Віра у власну невразливість — поганий порадник. Перебільшуєш, Павле. Ти вже давно переконався, що ніколи не дієш наосліп, безтямно хоробро. Та й бійці твої мужні й тверезі, дарма ризикувати не люблять, ти ж людей сам добирав...»

Десятки небезпечних рейдів, безліч загадок, роздумів, знахідок, прикрощів, радощів, страхів. Усе це називається досвідом. А досвід — не що інше, як стримуючий важіль, уміння тверезо оцінити обстановку. Скільки було таких випадків, коли чекання вигризало душу до дна, коли до болю хотілося піти в лобову атаку і зійтися в тяжкій, смертельно небезпечній сутичці! Кожного разу, коли Щербо видирався з цього мороку невизначеності, — по-особливому переживав радість повернення.

«Гаразд, кидай філософію! План продумано. Завдання групі поставлено. Час виступати».

Він тугіше затягнув ремінь, торкнувся кобури і відчув, як крізь утому й сумніви в ньому збурювалася спрямована вперед сила. Він гірко посміхнувся: «Як на мене, то саме настав момент, коли треба втілювати задумане в життя. Або в смерть?.. Подивимось».

Група виходила в хуртовину. Байда з Валєєвим залишались, бо тільки-но вгамується стихія, вони повинні були полишити схованку й узятися до іншого карколомного завдання.

«Чи не надто велику ціну сплачуємо за таємність? Але хіба тут можна по-іншому? Якщо не знайдемо іншого шляху, то до підніжжя Ейкарвег нам вчасно не встигнути. Що ж робити?.. Вихід тільки один — спробувати піднятися на льодовик».