Чорний іній

Він відчув, як свинцем наливаються руки, ковтнув в'язку слину і почав протягувати мотуз у черговий карабін. А поперек ниє, нехай би його! Наближаємося до кризової позначки... Це не виступ, сволота! Це така собі, легка й загладжена кривизна... Спробуємо ноги поставити інакше... зачепитися за край маленької шпари... тільки кінчики пальців і входять... і то непогано, вважай, ще метр подолали. Піт очі заливає... Мабуть, це найважчий відтинок маршруту. Одноманітний, монотонний, він примушує напружуватися. Далі рельєф іще цікавіший... ще праворуч... структура стіни підказує саме цей напрямок... Добре. Так... тепер старшина чіпляє мотуз... підтягується... Зрив страхувального кінця! Пролетів метрів чотири й зачепився... Хитнуло вперед... Складаюся майже навпіл, здається, жили зараз луснуть! Спокійніше, Хомичу! Я на місці! Ось так, зачіп... пішов. Нормально. А всередині наростає біль. Холодно... пальці ледь ворушаться. Попереду західне ребро! Погані ці гребінці, мов леза... можуть мотуз перервати... особливо під навантаженням. Доведеться молотком оббити... Далі зручна ніша. Роззирнутися... Хомич не відводить від мене погляду... Добра ніша! Стоп! Перепочинок. Відновити дихання... Надто прямолінійно ми оцінюємо маршрути. Адже один шлях залежно від обставин може мати далеко не однакові ступені складності. Що про ці скелі сказали б ті самі брати Абалакови? Стан того, хто сходить, погода, широта, зрештою... Зараз усе проти нас. А начальники про це не думають. Їм хіба поясниш? От паскудство. Інколи підступає така відчайдушна безвихідь — хоч вий... Чаю б гаряченького... з шипшиною. А попереду — складний, довгий, небезпечний траверс, південний схил — суцільна крига. Ткачук пішов за перегин... Гаральд видає мотуз наосліп... Ривок! Ткачук «зісмикнувся»?! Гаральд недовидав... синхронність порушилася. Як Ткачук? На ногах? Дякувати Богові! Метрів десять летів... Майстер Сергій. Молодець!

Встромляю айсбайль... навантажую трохи — аби зберегти рівновагу. Добре. Тут підступна вертикаль... шпари снігом забиті, кригою затягло... Ніхто ще не бував на цих страшних стінах — ми перші, може, й останні. Вже недалеко... до півночі дійдемо до самого нутра цього масиву. Нутро похмуре, треба сказати... Від нього такою холоднечею віє, що душу виморожує... Тільки б цю перетинку подолати... а там плато... Добре, хоч мороз, каміння не «літає». Тут полиця... а там? Добряча задирка, сантиметрів зо два. Гладенька. Далі потяглися тільки дрібні зачіпки... правіше, тепер сюди, ще праворуч... перегин... і... все? А далі? От уляпався! Далі шляху нема, проґавив!.. Потрібен гак! А гаки скінчилися! Проґавив, холера! Тепер виплутуйся... Але ж не може так бути... має бути продовження. Стоп. Не панікуй! Назад? Як добре було б назад, на полицю... але ж не можна! Не вийде. Там шпарина, звідси не роздивишся, але ж наосліп не втраплю, тільки сили витрачу... Закладку!»

Швидким сліпим рухом, не відриваючи погляду від дрібної поперечної шпаринки за півметра від себе, він зняв з поясного карабіна невелику втулку з кільцем й увігнав її в шпарину.

«...Надто легко ввійшла... То й що? Вибору нема! А якщо зірвуся? Хомич страхує... а там по дорозі ребро рашпилем... мотуз треться об гострий перелом... Перепад? Метрів двадцять. Багато! Ривок буде дай Боже. Навіть Хомич не втримає, зірву і його... полетимо разом. Ні, літати не можна!..»

Чоло вкрилося холодним потом.

«Спокійно. Не панікуй. Час?.. Скільки я тут підвішений?.. Тихо. Проштрикнув мотуз... Ну!»

Він залишив опору й, повільно навантажуючи втулку вагою свого тіла, потяг мотуз на себе. «Тримає? Начебто так...»

Почав підтягуватися, обережно пересуваючи ноги вздовж стіни, підтягуючись угору й праворуч. Там був рятівний камін!

Раптом почув скрип. Це рипіла втулка. Інстинктивно, шостим чуттям зрозумів, що за якусь секунду вона вискочить із свого гнізда! Опанував страх. Він завмер і тієї ж миті відчув, як усі його нутрощі сплелися в тугий жмут. А десь унизу, під сонячним сплетінням, раптом стало порожньо й нудотно. Конвульсія страху болем відгукнулася в скронях і пальцях рук, вибухнула шаленою жадобою до життя, напоїла небувалою енергією, точністю рухів, ясністю думки. Вибух страху вивів його із стану відчуженості, повернув волю до опору, змусив рухатися далі. Він зважився на відчайдушний кидок праворуч, і розчепірені пальці намацали заглибину. Він просунув долоню в заглибину, стиснув кулак замість гака, так — досяг каміна! Наступної миті втулка з легким шурхотом випала зі шпари.

«Все! Секунду іще би прогаяв, і всю вертикаль за собою...»

Йому захотілося пірнути в яку-небудь нішу, заплющити очі... відключити свідомість... Він сперся спиною об камінь, втупився у гострі верхівки. Примусив себе заплющити очі таким зусиллям, наче не міг відірвати очей від цих нестерпно білих скель.

«...Отже, це не «мій» схил... Похорон відкладаємо... Після таких подвигів ще тридцять хвилин — і відпочинок...»

Незабаром вони щасливо перевалили через гребінь і спустилися на плато, подолавши п'ятсот метрів.