Чудо в чемодані

Каштан до вольєри не заходив і тупцяв біля самого входу, заважаючи кібердвірникам, які сновигали туди й сюди. Коли у вольєрі було прибрано, Оленка залишила драконспша наодинці з обідом, і вони рушили далі. Наступним у них був кудкудакаючий квохч, потім співоча зунзура, і нарешті вони зайшли у вольєру до пересмішниці, величезної жабоподібної потвори. Розуму в неї не було ані на йоту, але запам’ятовувала вона буквально все і мала звичку виголошувати почуте наступного дня.

- Здрастуй, - привіталася з нею Оленка. - Чим сьогодні нас порадує шановний Владлен Аркадійович?

- Діло було так, - мовила пересмішниця Владиковим голосом. - Заходить один тип у ресторан і замовляє собі обід. Кіберофіціант іде, значить, до підсобки і приносить йому...

Оленка знала цей старезний анекдот, проте іншого разу, не сьогодні, вона б обов’язково його дослухала, принаймні з поваги до оцього ходячого магнітофона. Але зараз її думки були зайняті іншим - чим усе ж таки годувати Каштана?

Пересмішниця скінчила розповідати анекдот, трохи помовчала, фальшиво помугикала голосом Владика і повела далі:

- А от іще. В одного магараджі був слон...

- До побачення, - сказала Оленка пересмішниці, випустила із вольєри кібердвірників і зачинила двері.

На обхід вольєрів Оленка витратила близько двох годин. Усі звірі почували себе нормально, ніхто не відмовився від їжі, і тепер єдиною проблемою для Оленки лишився Каштан. Але тут вона вже нічого не могла вигадати. Хіба що поговорити з капітаном...

Оленка пройшла через весь звіринець прямо до перехідного відсіку. Каштан невідступно чимчикував за нею. Біля самих дверей Оленка зупинилась.

- Ти що, зі мною хочеш піти, Каштанчику? - спитала вона.

- Ходім, - мовив Каштан, нетерпляче тупцюючи на місці.

- Тобі туди не можна, - лагідно сказала Оленка. - Ти вже повір мені, я тебе із задоволенням узяла б із собою. Але там для тебе погана атмосфера.

- Погана атмосфера? - недовірливо вимовив, Каштан. - Ходім.

Оленка усміхнулася, заперечливо похитала головою і зачинила за собою двері. В останню мить їй здалося,,що у вузьких прорізах очей звіра застигла образа.

Оленка з’єдналась із рубкою корабля прямо з коридора.

- Марку Петровичу, - покликала вона капітана.

- Так, - капітан підвів голову і глянув на екран. - Що там у вас, Лукашова?

- Марку Петровичу, Каштанчик нічого не їсть.

- Хто це такий - Каштанчик? - наморщив лоба капітан.

- Цей той шпичастий чемодан, якого я вчора привів, - підказав із кутка рубки Владик.

- Не їсть - отже, не хоче, - буркнув не повертаючись Микита Шустов.

Він був зайнятий прокладкою курсу корабля, а йому заважали.

- Добре, Лукашова, - сказав капітан. - Ідіть до рубки, що-небудь придумаємо.

Але придумати вони нічого не змогли. Каштан не їв уже цілий тиждень і почував себе чудово, чого, щоправда, не можна було сказати про екіпаж корабля. Владик десь вичитав, що на Землі один павук не їв цілих сімнадцять років, і намагався цим фактом заспокоїти Оленку. Але вона лише недовірливо хитала головою.

- Адже Каштанчик не павук, - відказувала вона. - І ти знаєш, Владику, він іноді так точно вгадує відповіді на питання, що просто острах бере. Шкода буде, якщо ми не довеземо його до Землі...

На це Владик лише загадково мугикнув, і з наступного дня пересмішниця почала пригощати Оленку анекдотами про псевдорозумних...

Розв’язка настала на восьмий день. Не встигла Оленка зайти до відсіку звіринця, як Каштан кинувся до неї і мало не збив із ніг. Оленка ледве встояла і швидко причинила за собою двері тамбура.

- Що з тобою, Каштанчику? - із тривогою запитала вона.

- Погана атмосфера, - прохрипів звір і знову кинувся на двері. - Ходім!

- Та що ти, милесенький, заспокойся, - намагалася умовити його Оленка, однак це не допомагало.

Каштан продовжував твердити своє “ходім!” і стрибати на двері.

І тоді Оленка вирішила, що великого лиха не скоїться, якщо вона випустить Каштана в корабель. Нехай спробує кисню і тоді вже напевне не схоче вистромляти свого допитливого носа із відсіку звіринця, звісно, зовсім не тому, що даний ніс у нього просто відсутній.

На її подив, кисень ніяк не подіяв на Каштана. Він зовсім не збирався метатися по коридорі, стрибати на двері тамбура вже з іншого боку. Десь хвилину він постояв, ніби вагаючись, і раптом його панцир луснув навпіл, як шкаралупа справжнісінького каштана, і впав додолу. Оленка скрикнула. Зі шкаралупи вистрибнув блискучий брунатний шестиніг із величезними білястими очима і весело затупотів по підлозі.

- Атмосфера! - радісно виголосив він. - Погана не атмосфера!

В Оленки підігнулися ноги, і вона схопилася рукою за стінку. Із розламаного панцира стирчали якісь різноколірні трубочки та металеві застібки.

“Мамочко, - розгублено подумала Оленка. - Та що ж це діється?” Неслухняними ногами вона старанно обійшла цю дивну шкаралупу, добралася до переговорного пристрою і з’єдналась із рубкою.

- Марку Петровичу, - покликала вона тремтячим голосом, не зводячи очей із шкаралупи, - Каштан-бо наш... розумний!