Чумацький шлях

— А за мене… ти пішла б? Я теж удівець… А дочка вийшла заміж… Ну?

Луша зашарілася. Чим далі, тим більше краска заливала її обличчя.

— А суд?

— Який суд?

— Ви ж хотіли мене судити!

— Ат! — зневажливо відмахнувся суддя. — Це все в моїх руках! Ну, то як?

— Господи! Ще й питаєте! — прошепотіла Луша у знемозі, враз зрозумівши, що і суд, і тюрма, і Сибір, які так грізно нависли було над нею, вмить розтанули, віддалилися і раптом блиснув промінь надії.

Вона ледве трималася на ногах. Пухляков підсунув їй стілець.

— Сідай, Лушо, та поговоримо тепер по душах… Отже, як я зрозумів, ти не проти того, щоб піти за мене, незважаючи на чималу різницю в роках? Чи так це? Відповідай коротко і чітко — так чи ні?

Лушине серце забилося частіше, на щоках виступив рум’янець, а очі блиснули радістю. Звичайно, не такого чоловіка їй хотілося — лисого, вайлуватого, мов лантух, та й старого і рудого, але ж зате — суддя, і вона стане судіїхою! Су-ді-ї-хою! Боже! Чи думала вона про таке?

— Так, — шепнула вона, ледве стримавшись, щоб не вигукнути на всю кімнату.

— Гаразд. Це вияснено. Але є ще одна заковика… — Пухляков і не помітив, що збився на суддівський тон. — Бачиш — я не можу отак запросто одружитися з тобою… — Він зробив паузу, а Луша вся внутрішньо напружилася, аж випросталася.

— Чому? Я не рівня вам? — спитала різко.

— Ти розумна і здогадлива дівчина, — похвалив її Пухляков, злегка червоніючи. — І це полегшує моє завдання пояснити тобі — чому?

— І не треба! Я все розумію! — ще різкіше сказала Луша. — Якщо не можете, то відпустіть мене — та й по всьому!

Пухляков схопив її за руку.

— Ні, ні, ти не так мене зрозуміла… Бачиш — я не хочу зайвих розмов… — В його голосі появилися благальні нотки, а потім в очах заблискотіли хитрі іскринки. — А давай-но ми зробимо так, Лушо. Ти сьогодні ж залишиш службу у дяка і перейдеш до мене служницею… Я давно живу одинаком. Правда, мені допомагає по господарству Грицько. Та який з нього помічник? Дров нарубає, груби натопить, води принесе… А мені потрібна справжня господиня в хаті. Ось ти й будеш нею. Спочатку ніби наймичкою, а там і поберемося… Ну, як? До мене? Чи в суд? Не забувай, що на тобі є вина! І не мала! Ну?

Він поплескав її по щічці.

Луша вагалася не довго. Е-е, що буде, те й буде!

— Краще до вас, ніж у суд… Ви не пошкодуєте — я стану доброю господинею. Не сумнівайтеся.

Пухляков розплився в задоволеній усмішці — погукав Грицька:

— Грицьку! Агов, Грицьку!

Двері прочинилися — з’явилася Грицькова фізіономія.

— Ну, що там? — буркнув.

— Від сьогоднішнього дня Луша служитиме у мене кухаркою та покоївкою. Щоб слухався її, як мене самого!

Грицькове обличчя витягнулося — аж нижня щелепа одвисла.

— Ну й ну! — вимовив він украй здивовано. — От так-так!

І пошкріб п’ятірнею свою нечесану чуприну.

Пухляков почервонів.

— Понукай мені! Зрозумів, що я сказав? Ось ключі від хати — проведи Лушу додому! А я прочитаю деякі бомаги — і на обід буду теж… Зрозумів, бовдуре?

— Та зрозумів, пане. Аякже! — Він явно був ошелешений такою несподіваною новиною, витріщив очі на Лушу і вже відкрив було рота, щоб ще щось сказати, та побачивши, що лисина судді почала червоніти — а це була явна ознака гніву, знизав плечима: — Як не розуміти?

3

Наступного дня, вранці, Івась обійшов знайомих чумаків, котрі розібрали на зберігання Хуржикову живність, домовився з ними від імені Катрі, що він тепер забере, а що вони триматимуть до продажу. Потім зайшов до суду.

Пухляков був на місці.

— А-а, запорожець! Заходь, заходь! Бувалим людям я радий! — проголосив він, рукою показуючи на стілець поряд свого столу. — 3 чим завітав? Кажи!

Доброзичлива усмішка, з якою він зустрів відвідувача, дуже швидко злетіла з його лиця, а голос став сухий, офіційний… Та Івася це не збентежило. За останні два роки він багато чому навчився, а передусім — тримати себе в руках, не тушуватися перед начальством. Тому зразу почав з головного.

— Пане суддя, я прийшов до вас, щоб уладнати майнову справу Катрі.

— А вона тобі хто? — зрачу ж перебив його Пухляков.

— Як — хто? Наречена… Ви ж знаєте.

— Але ж вона була замужем за іншим!

— Ну й що? Була, а тепер вдова… Прийде час — і ми поберемося.

— Отже, наречена? І це твердо?

— Так.

— І чого ж вона хоче?

— Продати землю, що належить їй по спадку від Хуржика.

— Продати землю? — здивувався Пухляков. — Тобто хоче залишити Лубни?

— Так, після того, що трапилося, їй тут робити нічого. Ми поїдемо на південь, до Чорного моря. Там землі не міряно! Я маю право отримати ділянку — вже й місце набачив над Бугом…

Пухляков задумався, почухав свого кирпатого носа.

— Гм… Але ж потрібні бомаги — купчі, дарчі грамоти або заповіт від Хуржика. Вони в неї є?

— Немає, пане суддя. Ви ж знаєте — все згоріло. Тим більше ніякого заповіту Хуржик просто не міг залишити. Не встиг.

Пухляков відкинувся на спинку крісла.

— Якщо немає паперів — то немає й землі!

— Як? — аж кинувся Івась. — Побійтеся Бога, пане суддя! Немає паперів, але ж є свідки. Є запис у церкві про вінчання, нарешті…