Чумацький шлях

— Дурний ти, Терешку! — скипів Безкровний. — За чарку горілки ти ладен пробачити їй те, що вона закріпостила половину нашого народу, зруйнувала Січ, що упродовж віків захищала Україну від ворогів, ввела побори такі, яких ми не знали ніколи, знищила козацтво і замість нього утворила регулярне військо, позаминулого року нашій козацькій старшині й шляхті дала грамоту на дворянство, а козацькі ранги перейменовано на чини… Отож незабаром наше панство відцурається наших звичаїв, нашої мови і закріпостить поспільство, тобто мене з тобою, не згірше графа Браніцького. А ви… Ех, ви! Гречкосії ви! Сліпі кроти! Дідько б вас забрав! Не бачили ви по-справжньому вільного життя та й думаєте, що так і треба! Що кожен пахолок графа Браніцького може тебе лайдакою обізвати або й нагаєм по спині уперіщити!.. А все з дозволу цариці!

— Та я… Що я? Маленький чоловічок! — забубонів Терешко. — Я справді нічого не знаю. І як жили запорожці, і як вони воювали, і як їхню Січ зруйнувала Катерина, і де вони поділися після цього… Нічого не знаю.

— А й справді, Михайле, — втрутився Хуржик, — розповів би людям, як воно було… То й ми б знали. Вечір довгий — послухаємо! І молодь послухає… Як Січ руйнували…

Безкровний трохи охолов.

— То, браття, довга історія!

— Нічого, нічого! Розповідай! — загукали чумаки. — Гей, хто молодший — підкинь-но гілля у вогонь! Щоб світліше було та й щоб комарі не так надокучали!

— Гаразд, — погодився Безкровний. — Тоді слухайте. Нелегка то історія! Серце кров’ю обливається, з очей сльози ллються! Але знати її треба!

8

— Усі ми, хто старший, пам’ятаємо гетьманування нашого останнього гетьмана Кирила Розумовського, — почав запорожець. — Хоч теж життя було не з медом, та все ж якось жилося.

Старі вольності, запроваджені ще Богданом Хмельницьким і затверджені Переяславськими статтями, поволі царями урізувалися, скорочувалися, так що простому козакові, а особисто бідному посполитому ставало жити все важче і важче. Та все ж, кажу, якось жилося. Та зовсім стало гірко, коли на престол зійшла цариця Катерина. Чому вона мала зуб на Україну, я не знаю, але з самого початку свого царювання вона заповзялася знищити на нашій землі все, що пахло волею. Її указом від 1764 року була скасована гетьманщина, а замість неї відновлена ненависна народові Малоросійська колегія, заведена ще Петром Першим. Граф Рум’янцев, що її очолював, відразу зробив перепис і ревізію населення і ввів на Україні податки, яких до того уряд не збирав, заборонив посполитим вільно переходити із земель одного дідича до іншого, тобто закріпостив їх, жорстоко придушував прояви вільнодумства — карав таких людей на горло або засилав на Соловки чи в Сибір.

Та народ не покорявся — глухо ремствував, грізно гомонів. І не тільки на Україні, а й по всій імперії, бо всюди було недобре. І тоді Катерина надумала скликати до Петербурга комісію від усіх народностей по складанню «Нового уложения». Обрали депутатів і від України. Лубенським депутатом був відомий вам усім наш місцевий шляхтич Григорій Полетика. З’їхалася та комісія в Петербург і довго засідала. Наш Григорій Андрійович був одним із найрозумніших депутатів — закінчив Київську академію, знав чужі мови, любив свою землю і свій народ і гаряче обстоював його права і привілеї, запроваджені ще гетьманом Богданом.

Це не сподобалося цариці — вона злякалася вільнодумства депутатів, особисто депутатів від України, і розпустила комісію, указавши урядові і далі додержувати своїх неухильних рішень, ввести в державі такі реформи, тобто такі нові порядки, щоб усе було по всій країні однакове, єдине — єдине військо, єдиний суд, єдині податки, навіть щоб наш дідич звався дворянином, а не дідичем, а посполитий — кріпаком.

В Україні ці реформи почалися з того, що року Божого 1775-го була знищена, зруйнована дотла Запорозька Січ.

Царицю на смерть перелякали повстання Пугачова та гайдамаччина, розпочата запорожцями під проводом Максима Залізняка. Вони хотіли звільнити Правобережну Україну від польських панів, і спочатку сама цариця нібито співчувала їм, бо хотіла приєднати ті землі до своєї імперіі. Та коли повстання розгорілося не на жарт, вона сама й придушила його тими ж військами генерала Кречетникова, які послала на Правобережжя нібито для підмоги повстанцям.

Я вже був тоді запорожцем і бачив усе це на власні очі.

— Розкажи, Михайле! Розкажи! — загомоніли чумаки і ближче присунулися до оповідача. — Чому ж саме на Січ поклала цариця свій гнів?

— Е-е, це довга історія, — знову засумнівався Безкровний.

— Ну, й що? Вечір теж не короткий! До ночі далеко!