Читаем Чумацький шлях полностью

Довгою і тяжкою видалася зима для Івася. Особливо люто допікав холод. Незважаючи на те, що зіндан десь у грудні почали накривати очеретяними матами, а на дно Керім накидав соломи, від морозів не було порятунку. Івась поглибше заривався в своє лігво, намагався надихати кубло, щоб зігрітися, але тепле повітря швидко вивіювалося крізь вогку і холодну солому, мов крізь сито, а натомість заповзав крижаний холод. Нещасний перемерзлий невільник заривався ще глибше, — тоді холод проникав знизу, від кам’яного дна. А вранці знеможений, задерев’янілий, невиспаний, Івась, ледь переставляючи ноги і гримочучи кайданами, плентався під наглядом Сулеймена в каменоломню, проклинаючи і своє життя, і все на світі. Лише тут він зрозумів, яка то велика різниця між вільними наймами в рідному краї і неволею в чужому.

Однак усьому буває кінець. Стражданням теж. Наприкінці лютого з моря повіяв теплий вітер, сніг розтанув, крига на морі поламалася, відпливла від берега і десь щезла.

Хлопці раділи: ще місяць-другий — і можна тікати.

— Я вже і каюка назирив, — похвалився Керім. — Шкода, вітрила немає. А то б попутний вітер швидко відправив нас до того берега.

Та несподівана пригода прискорила втечу, хоч це і не входило в їхні плани.

Одного ранку — було це на початку березня — Івась, як звичайно, вилізши з ями, коливав попереду Сулеймена через широке пологе подвір’я, притримуючи руками важкий ланцюг, що заважав іти. Посеред двору, біля колодязя, де стояло корито з водою, гралися в квача беєві діти — дрібна дрібнота. Вони ганялися одне за одним, здіймаючи веселий дитячий вереск.

І ніхто з них не помітив, як мале дівчатко, тікаючи, налетіло на корито, перевернулося в нього і шубовснуло в воду. Там зразу ж почало захльобуватися.

Івась рвонувся вперед — загримів кайданами. Мабуть, дітям він здався дуже страшним. Великий, зарослий скуйовдженим чубиськом і бородищею, де стриміли остюки та солома, він справді був страховищем. Тож дитинчата, перелякавшись, з виском і плачем кинулися врозтіч.

Вихопивши дівчинку з корита, Івась опустив її на землю. І в ту ж мить пролунав пронизливий дитячий зойк: один із маленьких втікачів, налетівши на гарбу, розквасив собі носа і губу. Обливаючись кров’ю, він качався по землі і несамовито верещав.

На дитячий крик вискочили жінки. Поблискуючи голеною головою, примчав бей.

Сулеймен з піднятим канчуком накинувся на Івася, уперіщив по плечах.

— Собака! Що ти наробив! Скалічив беєвого сина! Єдиного сина!

Щоб захиститися, Івась нагнувся і обхопив голову руками.

— Я ж не думав, що діти так злякаються… Я рятував дівчинку!

— Дівчинку! — перекривив його Сулеймен. — Такого сміття всюди досить! До того ж — то дочка дворової жінки.

— Звідки ж я знав?

Новий удар обірвав його мову. Видно, Сулеймен відчував свою провину за те, що трапилося, і, щоб якось вигородити себе перед хазяїном, бив раба смертним боєм.

Бей схопив сина на руки і поніс до хати, але перегодя вийшов. Вид його пашів гнівом, брунатні очі метали блискавки. Підбігши до Івася, він рукою ударив його в лице.

— Гяур! Не буде тобі моєї пощади! Ти налякав дітей! Маленький Мансур, мій синок, переламав носа, розсік губу, вибив зуба! Я тобі цього не прощу!

І вдарив удруге.

Так добрий Івасів намір обернувся для нього великою загрозою. Замість подяки — бичування. А що далі, буде, одному Богові відомо!

Почувши цю історію Керім насупив брови.

— Треба тікати! Вночі треба тікати! Бей — людина зла, неврівноважена. Від нього можна чекати найгіршого!

Вони ледве допрацювали до вечора.

— Жди мене вночі! Я прийду! — пообіцяв Керим.

Івась не лягав, щоб не заснути, бо знав — сон його міцний.

Опівночі почувся шурхіт — вниз опустилася драбина. Івась виліз нагору і опинився в обіймах друга.

— Міцно тримай ланцюг, щоб не брязнув! — шепнув той. — Собаки не повинні почути нас!

Вони тилами, поза сараями, пробралися в дальній кінець беєвого двору, обережно перелізли через кам’яну огорожу і вийшли на берег моря.

Було темно. З низьких хмар сіялася холодна мжичка. Теплий південно-західний вітер, що приніс весну, змінився на східний, з далекого Сиваша та Перекопу. Море глухо шуміло. Не звиклому до нього Івасеві стало страшно. Як же вирушати на утлому суденці в таку небезпечну подорож? Та Керім мовчки йшов уперед.

— Тут! — раптом зупинився він. — Ось наш каюк!

Це був зовсім невеликий човен. Ступивши в нього, Івась відчув, як він загойдався під його ногами, мов тріска.

— Ми не потонемо? — засумнівався він.

Керім тихо засміявся.

— Не потонемо! Помацай його борти — вони обшиті по всій довжині очеретяними поплавками, що не дадуть йому потонути. Я, бувало, і не в таку хитавицю випливав на подібних човнах, а, як бачиш, живий! Одно мене турбує — ні місяця, ні зірок не видно, як же тримати напрям на північ? Та вже що Бог дасть — не повертатися ж назад!

Керім сів за кермо, Івась — на весла. Відштовхнулися від берега — і враз вітер підхопив їх і поніс у відкрите море.

Берег миттю зник з очей, пропав у непроглядному мороці. Густа темрява чорною пеленою окутала хлопців зі всіх боків. Куди пливти?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Степной ужас
Степной ужас

Новые тайны и загадки, изложенные великолепным рассказчиком Александром Бушковым.Это случилось теплым сентябрьским вечером 1942 года. Сотрудник особого отдела с двумя командирами отправился проверить степной район южнее Сталинграда – не окопались ли там немецкие парашютисты, диверсанты и другие вражеские группы.Командиры долго ехали по бескрайним просторам, как вдруг загорелся мотор у «козла». Пока суетились, пока тушили – напрочь сгорел стартер. Пришлось заночевать в степи. В звездном небе стояла полная луна. И тишина.Как вдруг… послышались странные звуки, словно совсем близко волокли что-то невероятно тяжелое. А потом послышалось шипение – так мощно шипят разве что паровозы. Но самое ужасное – все вдруг оцепенели, и особист почувствовал, что парализован, а сердце заполняет дикий нечеловеческий ужас…Автор книги, когда еще был ребенком, часто слушал рассказы отца, Александра Бушкова-старшего, участника Великой Отечественной войны. Фантазия уносила мальчика в странные, неизведанные миры, наполненные чудесами, колдунами и всякой чертовщиной. Многие рассказы отца, который принимал участие в освобождении нашей Родины от немецко-фашистких захватчиков, не только восхитили и удивили автора, но и легли потом в основу его книг из серии «Непознанное».Необыкновенная точность в деталях, ни грамма фальши или некомпетентности позволяют полностью погрузиться в другие эпохи, в другие страны с абсолютной уверенностью в том, что ИМЕННО ТАК ОНО ВСЕ И БЫЛО НА САМОМ ДЕЛЕ.

Александр Александрович Бушков

Историческая проза