Читаем Чумацький шлях полностью

Але не стримувані віжками та вудилами коні летіли мов скажені. Вже видно їхні копита, розмаяні гриви, чорні, розширені від жаху очі.

— З дороги! З дороги! — гукав візник.

Але він не знав, що попереду — небезпека. Вузький місток, складений нашвидкуруч з круглих, розколених навпіл плах, хитався під ногами, а підступна вибоїна перед ним так і чекає на необережного, щоб потрощити йому колеса, а то й кістки.

Трійка наближалася.

Козаки захвилювалися. Що робити?

Зчинився крик.

— Тікаймо з дороги! Ми й самі загинемо під копитами!

Інші вигукували:

— Стріляйте з мушкетів угору! Коні зупиняться!

Та ні в кого не було при собі мушкета. Виявилося, що зброю всі залишили біля багаття.

А трійка вже ось-ось… І мчить прямо на козаків, що, мов зграя горобців, враз сипонули врозтіч. У вікні карети проти сонця блиснуло золото еполетів.

— Прокляття! — вигукнув Безкровний. — Невже адмірал? І треба ж, щоб загинув на наших очах! Що скаже Потьомкін! Що скаже кошовий!

І тоді, коли оскалені кінські пики вже майже нависли над натовпом козаків, коли земля здригнулася від грому копит, наперед метнувся Івась, стрибнув прямо назустріч корінному, сірому в яблуках коневі, що ніс на собі хомут та дугу, і міцно вчепірився руками за натягнуті ремінні гужі. Якась невидима сила рвонула його тіло вперед, на груди коневі…

Козаки охнули.

— Іваку-у! — крикнув хтось голосно. — Пропадеш ні за що!

— Розтопчуть! — зойкнув Кирик і схопився за голову.

Та Івась утримався. Його ноги охопили шию коня, що аж присів на задні ноги, ставши дибки і піднявши високо перед собою Івася. Притримані ним припряжні теж зупинилися, ставши дибки. Візник із свого високого сидіння кумельгом покотився на обочину, на зелену бережину, а козаки, що стояли найближче, відразу схопили коней за гнуздечки — і пригнули їхні голови до землі.

Екіпаж зупинився. Дверцята миттю розчинилися, і на дорогу вистрибнуло двоє морських офіцерів — віце-адмірал та мічман. Обоє були бліді, схвильовані. Видно, розуміли, якої страшної небезпеки щойно уникли.

Мічман кинувся до візника, що, охкаючи, намагався звестися на ноги, а адмірал підійшов до козаків і, відсалютувавши двома пальцями, швидко щось заговорив.

Козаки знизали плечима, розвели руками — ніхто не розумів його мови.

— Не розуміємо, ваше превосходительство, — промовив Безкровний і для більшої наглядності теж розвів руками.

Адмірал усміхнувся і покликав мічмана:

— Володья, Володья, іди сюди!

Допомігши візникові, мічман підійшов. Адмірал щось довго йому розповідав, а молоденький мічман, майже підліток, ствердно кивав головою. Він уже трохи оговтався від переляку, і на його тонкому, вродливому обличчі поволі з’являвся природний юнацький рум’янець. Врешті, коли адмірал замовк, він пояснив козакам:

— Його превосходительство віце-адмірал Поль Джонс дякує вам за порятунок і хоче дізнатися, хто той сміливець, що, ризикуючи життям, кинувся навстріч коням і зупинив їх.

— Це Івак! Івак! — гуртом загелготіли козаки, зрозумівши, що перед ними «їхній» адмірал, якого вони виїхали зустрічати. А Безкровний додав: — А ми запорожці! Нас послано, щоб ми зустріли вас і провели в штаб-квартиру князя Потьомкіна!

Вислухавши, адмірал радісно сяйнув небесно-голубими очима і вигукнув:

— О, запорозькі козаки! Я дуже радий, бо чув про запорожців ще в Парижі і навіть читав у французьких авторів про їхні подвиги на Чорному морі та Середземному. Мені пощастило!

Він тиснув Безкровному та іншим козакам руки, чим немало дивував мічмана, а потім повторив запитання:

— Так де ж той сміливець, якому я завдячую життям?

— Це Івак, — сказав Безкровний.

— Івак? — перепитав адмірал. — Це ім’я чи прізвище?

— Це запорозьке прізвисько, яке йому дали при вступі до Коша, — пояснив Безкровний. — Так ми всі його тепер і звемо! — І погукав: — Івасю, Івасю, підступай, братику, ближче! Адмірал хоче з тобою поговорити!

Івась пропхався наперед, шанобливо вклонився.

Адмірал по-дружньому поплескав його по плечу і щось довго говорив на своїй мові. Мічман пояснив коротко:

— Адмірал Джонс дякує козакові Іваку за сміливість, за порятунок командирів і нагороджує його медаллю. Але позаяк нагороди він зараз не має, то попросив мене, щоб я уступив козакові свою. Вона рівноцінна — за хоробрість. А мені адмірал згодом поверне.

Мічман зняв з себе красиву срібну медаль і прикріпив Івасеві до жупана, а адмірал Поль Джонс виголосив при цьому коротке, але енергійне слово, смисл якого полягав у тому, що він радий воювати з такими сміливцями проти будь-якого ворога і сподівається на перемогу.

Козаки запросили його до обіду. Адмірал виявився простою в поводженні людиною — їв дерев’яною козацькою ложкою зі спільної миски, хвалив кашу, засмажену салом, і тут же вивчив кілька незвичних для його вуха слів — каша, ложка, миска, козак. Був з цього вельми задоволений і обіцяв до перемоги над султаном опанувати козацьку мову досконало і володіти нею, як своєю рідною шотландською, англійською та французькою. Себе велів називати не віце-адміралом, а просто Полем Джонсом або по-французькому звичаю ще простіше — Жонесом.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Степной ужас
Степной ужас

Новые тайны и загадки, изложенные великолепным рассказчиком Александром Бушковым.Это случилось теплым сентябрьским вечером 1942 года. Сотрудник особого отдела с двумя командирами отправился проверить степной район южнее Сталинграда – не окопались ли там немецкие парашютисты, диверсанты и другие вражеские группы.Командиры долго ехали по бескрайним просторам, как вдруг загорелся мотор у «козла». Пока суетились, пока тушили – напрочь сгорел стартер. Пришлось заночевать в степи. В звездном небе стояла полная луна. И тишина.Как вдруг… послышались странные звуки, словно совсем близко волокли что-то невероятно тяжелое. А потом послышалось шипение – так мощно шипят разве что паровозы. Но самое ужасное – все вдруг оцепенели, и особист почувствовал, что парализован, а сердце заполняет дикий нечеловеческий ужас…Автор книги, когда еще был ребенком, часто слушал рассказы отца, Александра Бушкова-старшего, участника Великой Отечественной войны. Фантазия уносила мальчика в странные, неизведанные миры, наполненные чудесами, колдунами и всякой чертовщиной. Многие рассказы отца, который принимал участие в освобождении нашей Родины от немецко-фашистких захватчиков, не только восхитили и удивили автора, но и легли потом в основу его книг из серии «Непознанное».Необыкновенная точность в деталях, ни грамма фальши или некомпетентности позволяют полностью погрузиться в другие эпохи, в другие страны с абсолютной уверенностью в том, что ИМЕННО ТАК ОНО ВСЕ И БЫЛО НА САМОМ ДЕЛЕ.

Александр Александрович Бушков

Историческая проза