Дата Туташхіа

— Та ти сама на себе біду накликаєш, безглузда ти молодице...— лагідно дорікнув їй Чоніа.— Коли про чоловічу ласку згадуєш, що з тобою буває?

— Що буває? Терплю! Де дінешся? Про корів згадую, про кабана чи про курей, або сад чи поле западуть в голову, про них думаєш-передумаєш — дивись і забудеш про чоловіка. Та не починай ти зі мною про це, чого причепився! — несподівано розсердилася Цуца.

— Е-е-ех! — зітхнув Чоніа.— Оце тобі й справедливість божа!

Він раптом спохмурнів і геть поник, та так сумовито, що мені здалося — ще хвилина, і він заплаче, але він не заплакав, а заговорив душевно і влесливо:

— Теличко ти безгрішна, птахо райська, Цуціко. Хто ж це сказав, що немає бога на небі! Без бога — кому ще послати нас одне до одного? Ось я коло тебе. Обійму, приголублю, і не забути тобі моєї любові ніколи, до могили. Так воно й буде — згадаєш мої слова.

Очі Чоніа паслися на Цуциних грудях. Він підібрався ближче до неї і вже дав був волю рукам, але трохи остерігся. А квішиладзевська Цуца все перекладала й перекладала свої харчі, але так і ждала, що Чоніа ще скаже або дозволить собі. Кошик був уже порожній, Чоніа, видно, зміркував, що більше зволікати не можна, і його рука ящіркою ковзнула по її дорідних грудях. Молодиця одірвалася від кошика і вп’ялася очима в свого спокусника.

— Я сильний, дуже я сильний. Іди до мене. Такого, як я, в тебе й не було ніколи. Сама побачиш! — натякав Чоніа солодкими словами й сипав компліменти.

Цуца розреготалася від душі й, сміючись, спитала:

— Чого тобі треба, Чоніа, скажи бога ради?

Чоніа рвонувся до її губів, але вона взяла його за скроні в свої долоні, і, відкинувши голову, спитала:

— А я ось зараз розтулю рота, вдихну глибше і з повітрям тебе втягну, що тоді робитимеш?

Квішиладзевська Цуца, мабуть, уявила собі цю картину, і так їй стало весело, що в неї від сміху аж сльози потекли. Та сміх притьмом урвався, вона завмерла, вся напружившись, і кинулася на Чоніа з кулаками. Як же вона його гамселила! Лупцювала з усієї сили та ще й приказувала:

— То це ти та моїм чоловікам приятель? З молодицею моїх чоловіків, приятелів своїх, погратися надумав, еге? Ось тобі, та ще разок! Сильний він, ой, який сильний! Усі вдатні хвалитися, пси шолудиві! Очей іще не заплющиш, а вони тікати, сам сатана їх не наздожене! На тобі, та ще, ще одержуй, щоб не забув — якщо вже ви всі такі сильні, сильніших і не бачити нам!

Цуца так оддубасила підопічного мого дядька Мурмана, що я і Дата Туташхіа мало не повискакували з нашої засідки, щоб угамувати розлютовану молодицю.

Чоніа не одбивався. Він тільки затуляв обличчя руками, поки не ослаб так, що й руки опустив. Отоді ошаліла Цуца й списала йому всю фізіономію.

— Тепер бери мішок, і щоб духу твого тут не було,— видно, їй самій обридла та тяганина.

Чоніа ледве підвівся. Цуца звалила на нього мішок і підштовхнула в спину. Чоніа рушив, та не ступив і десяти кроків, як молодиця гукнула його:

— Кинь мішок і йди сюди!

Чоніа скорився, але явно нерішуче,— на обличчі в нього був страх.

Тримаючи його за барки, жінка пошарила в себе на грудях товстими куценькими пальцями, витягла згорнуті гроші, упхнула їх у кишеню Чоніа і, повернувши його обличчям до мішка, підняла трохи й одшпурнула, геть. Він упав біля мішка.

— А тепер вставай і сам підіймай мішок. Я тобі десять карбованців дала. То лікареві. Віддай усі гроші Бесіа, сучий ти сину, а то прийду через тиждень і покажу тобі, який ти сильний, і ще добавлю.

Молодиця дивилася вслід Чоніа, що ледве тягнув ноги, аж поки він не зник за пагорбом.

— Мабуть, перестаралася,— промовила Цуца.— Одлупцювала я його... А в чому тільки душа в чоловікові тримається!

Ми поверталися неквапом і мовчали. Уже замаячів лазарет, коли Дата Туташхіа сказав:

— Чим же все це діло скінчиться, хотів би я знати?

— Яке діло? — спитав я, бо не зразу допетрав, що він має на увазі.

Мій супутник прямував у глибокій задумі. Ми пройшли ще кроків сто, перш ніж він опам’ятався. Я вже й забув, що він не відповів мені, а він зачекав і мовив:

— Та всі ці діла, вони одним Мотузочком зв’язані.

— А як мені бути, що ви порадите? Чоніа ж може легко заграбастати в свою кишеню гроші, які призначені моєму дядькові.

Ми знову довго мовчали. Вже сходили на балкон, аж тоді Туташхіа відповів:

— Мені здається, все з’ясується само собою. Уладнається. Вони самі домовляться між собою, і гроші самі знайдуть свого хазяїна.

На балконі я заглянув у діжку. Там і досі було чотири пацюки. Я спостерігав за ними і, не помітивши особливих змін, сказав Туташхіа:

— Кіра з’їдять.

— А ви ж казали, що саме Кір і виживе?

— Тут, бачите, що вийшло. Цей пацюк набагато сильніший і здоровший за інших. Кір переміг усіх і, коли розідрали перших двох пацюків, дістав найбільшу пайку. Він обжерся. Не зможе перетравити. Здохне. Бачите, як його скорчило? Не сьогодні, то завтра вже неодмінно його прикінчать.