Дефіляда в Москві

Центральна Азія. Тут большевики були утворили якісь союзні республіки: Казахстан, Таджикистан і таке інше. Що з ними робити? Окупувати, звичайно, треба, але яким кольором штрихувати? Поки що — хай червоним. Азія є Азія!

Але ще ж є Африка. Ох-хо-хо! Бідна і нещасна моя голова з навскісним пасмом і чорними вусиками! Потім, потім Африка. Ще ж Іран треба десь прилаштувати. Є два шляхи: або синій олівець — як арійці з арійцями посоюзничатись, покумитися з шахом, дати їм якийсь острів у Перській затоці, або червоний олівець — і пройтись по Іранському нагір'ю нашими дивізіями. Але де ж настарчити тих дивізій?! Те ж саме з Афганістаном.

Але з цими турками ліпше покумитись на ґрунті ненависти до Росії. Англійці з ними скільки воювали. Марно. Ріжуть горлянки іноземцям і не кривляться. От із цих треба сформувати батальйон СС і послати його у Париж на якийсь тиждень. Але ще не час, ще трохи почекаймо, і ці дві бундючні країни — Франція й Англія — будуть заштриховані червоним олівцем.

Раптом Адольфа наче струмом вдарило — Україна! Яким олівцем штрихувати цю країну, яка розростається мало не кожен день?

Гітлер узяв червоний олівець, покрутив його в пальцях, потім рішуче поклав і взяв синій. Думав. Поклав синій, взяв червоний. Потім знову довго вертів олівець у пальцях, клав один, брав другий, гарячкував, заспокоювався. І думав, думав, думав…

ДИКИЙ СХІД

Потяг різко загальмував. Із верхньої полиці впав угорський офіцер, розбив собі голову і трохи протверезів.

Прокинулися румун і німець. Протягом якогось часу хорунжий Левицький мав нагоду слухати добірні зразки угорської, румунської та німецької лайок. Потім несподівано до цього тріо додалось чуже: «… тваю мать!».

Дмитро рвонувся до кобури з парабелумом. Пізно. Двері купе рвучко відчинились, увірвались троє осіб невизначеного віку, одягнуті в якесь мілітарне лахміття — рештки німецького, совєтського та українського обмундирування. Зброя, проте, у них була справна — один «шмайсер» і два совєтські ППШ.

— Рукі вверх, блядь, стрєлять буду! — сказав один, без бороди, на відміну від решти, — але Дмитро помітив, що це не тому, що він ретельно голиться кожен ранок, а просто вона в нього не росла. Були якісь шишки на вугристому нечистому обличчі.

— Бистро раздється і всєм на вєрхніє полкі, — командував запаршивілий.

Дмитро оцінив диспозицію, мадяр, уже тверезий, напружений і рішучий, стояв трохи попереду. Румун і німець лежали на нижніх лавах, теж готові до дій. Дмитро переглянувся по черзі зі своїми попутниками і сказав нападникам:

— Ми не помістимось на верхніх полицях.

— А, да ти хахол, — зрадів безбородий. — Рєбят', а, рєбят, ґлядітє, я хахла поймал.

— Ща' рєзать буду, — сказав один із бородатих.

— Нє-є-є. Лучшє повесіть, — втрутився другий, із ще більшою бородою.

— Да буду я єво єщо витасківать с ваґона, іскать вєрьовку, сука, дєрєво ілі тєлєґрафний столб, нєт, я єво зарєжу. Но сначала отрєжу нос, уши, яйца…

— Молчать! — верескнув безбородий. — Спєшіть надоть… Бистро раздєвайся, — пригрозив «шмайсером» угорцю.

Момент, — блискавично подумав Дмитро, він побачив, що люфа «шмайсера» ледь хитається, — п'яний москаль. Дмитро страшно, як його вчив японець, інструктор рукопашного бою, викрикнув щось на кшталт «га-а-а-а!», правою рукою підбив люфу «шмайсера» вгору, а пальцями лівої вдарив москаля в лише йому відому жилку на шиї. Нападник вмер відразу, але встиг натиснути на цинґель. Загуркотіли постріли. В той же час румун гепнув одного з бородатих в геніталії, а другого швидко і беззвучно зарізав мадярин. Німець рвонувся зарізати бородача, який корчився від болю в паху.

— Ні! — крикнув Дмитро. — Почекай, гер Пельке, треба його щось спитати.

Бородатий росіянин, побачивши, як легко вмерли його товариші, став чомусь дуже хоробрим і почав тяжко лаяти всю родину союзників до сьомого коліна.

Чому до сьомого, подумав Дмитро, і сказав росіянину:

— Ти що, не хочеш легкої смерти, кацапе?

— Да пошьол ти… — завівся бородатий.

— Давай його гарненько — до праотців, — нетерпляче запропонував німець.

— Чекай, братчику, треба ж знати, що у цьому потязі діється. Схоже, вони не одні.

— Давай, братушка, ти будеш говоріть, а ми будемо спрашівать. Отвєчать, тобто, будеш, — лагідно звернувся до росіянина Дмитро.

— Да пошьол ти…

Затятий, подумав Дмитро, що ж, доведеться, як вони кажуть, із пристрастієм…

— Гер Пельке, відріж йому вухо.

Німецький есесівець вийняв ножа з викидним лезом.

— Краще бритвою, — порадив йому румунський майор.

— Та ти що? Я ж бритвою щоки голю. Свої. Як можна? Це ж легко якусь заразу схопити, ти що, всерйоз, домнуле майор?

— Та ні, я пожартував, — знітився румун, пройнявшись ураз тяжким здогадом, що цей довготелесий бош може запідозрити його у браку культури. Його, який був у Парижі!

— Нє-є-єт! — заверещав російський мужичок. Було пізно, німець уже тримав двома пальцями його криваве вухо, гидливо кривився і витирав лезо ножа об плече росіянина.

— Вашу мать… — Бородатий верещав і бився в істериці. — Сукі, бляді, сволочі, ґади…