Декамерон

Жив колись, кажуть, у Перуджії молодик на назвисько Андреуччо ді П'єтро, і менджував він кіньми. Дізнавшися, що в Неаполі стоять на них дешеві ціни, узяв він у гаман п'ятсот золотих флоринів і рушив у дорогу разом з іншими купцями, бо до того ще ніколи не виїжджав з дому. До Неаполя приїхав він у неділю надвечір, а в понеділок рано, розпитавшись попереду в трактирника, подався на торговицю. Була там сила-силенна коней, деякі йому дуже сподобались, і він їх торгував, та все не міг стокмитися. А щоб показати, що в нього є купило, витягав він кілька разів свого гамана, яко чоловік недосвідчений та необачний, перед усіма ярмарчанами, що ходили туди-сюди.

От базарює він собі, торгується, гроші свої показує, аж тут проходить мимо дівчина-сицилійка, молода та хороша, із тих, що за невеличку плату будь-кого кохають; він її навіть не помітив, зате вона зразу накинула оком на його гамана.

«От якби мені ті гроші, я б і гори покотила!» - подумала вона і пішла вже далі.

А з цією дівчиною та була стара баба, теж сицилійка; побачивши Андреучча, вона одстала од дівчини, підбігла до нього і обняла, як рідного; постерегла те дівчина і спинилась мовчки поодаль, чекаючи на стару. Обернувшись до баби і впізнавши її, Андреуччо привітав її люб'язно; вона пообіцяла зайти до нього в гостиницю і пішла собі без довших балачок, а вів торгувався далі, хоч так нічого й не купив того ранку.

Дівчина, що звернула увагу спочатку на гаманець Андреучча, а потім і на його близьке знайомство з старою, взяла розпитувати її обережно, хто він і звідки, що він тут робить і як вона з ним спізналась, бо хотіла прибрати способу на ті гроші, як не на всі, то хоч на частину. Стара оповіла їй широко про Андреучча, що, може, й сам він так докладно не розказав би, бо вона, бачите, довго жила в його батька спершу в Сицилії, а послі і в Перуджії; і про те сказала, де він зупинився і задля чого сюди приїхав.

Розвідавшись отак про всіх його родичів, розпитавши, як кого звати, дівчина вирішила хитро підсісти Андреучча саме з сього боку, щоб доп'ясти-таки свого. Повернувшись додому, вона завдала старій роботи на цілий день, щоб та не змогла зайти до Андреучча, гукнула свою служницю, добре намуштровану в таких справах, і послала її надвечір до гос-тиниці, де став Андреуччо.

Служниця пішла туди і випадково зразу наткнулась на нього - він стояв сам-один на воротях. Спитала вона його, де тут Андреуччо; почувши, що то він самий і є, служниця одвела його набік і сказала:

– Добродію, одна шляхетна пані з сього міста хотіла б розмовитися з вами, коли ваша ласка.

Почувши сеє, Андреуччо задумався, а що він уважав сам себе за великого красеня, то уявилось йому, що та пані закохалась у нього, нібито на ввесь Неаполь не знайшлося гарнішого юнака. Він одповів, що згоден, і спитав, де й коли та пані хоче з ним зустрітися. На се посланниця одказала:

– Коли ваша ласка, добродію, то прийдіть до неї, вона чекає на вас у себе вдома.

Андреуччо, ні слова не сказавши господареві, озвався швиденько до служниці:

– Ну, то йди попереду, а я піду за тобою.

От привела його служниця до дому тої дівчини, що жила на вулиці Скверний Кут (сама назва показує, яке те місце було пристойне). Андреуччо не знав того сном-духом, гадаючи, що йде до порядної господи, до такої милої дами; він бравенько увійшов у будинок слідом за служницею і побрався вгору по сходах. Служниця гукнула до пані: «Ось Андреуччо!» - і та зразу ж вийшла їх зустрічати.

Вона була ще зовсім молода, гожого стану і гарна на вроду, прибрана цілком пристойно. Коли Андреуччо надійшов ближче, вона спустилась до нього на три сходинки, розкривши обійми, обхопила йому шию руками і завмерла на хвильку, ніби й слова не могла промовити од великого зворушення, потім поцілувала його, плачучи, в чоло і сказала, уриваючи мову:

– О, мій Андреуччо, вітаю тебе!

Андреуччо здивувався таким ніжним пестощам і одповів розгублено:

– Чолом ласкавій пані!

Потім дама взяла його за руку і повела нагору, до світлиці, а звідти, не кажучи ні слова, до своєї опочивальні, де так любо пахло трояндами, помаранчевим цвітом та іншими ароматами. Тут він побачив розкішне ліжко з заслонами, а на жертках висіло, тамтешнім звичаєм, багато суконь. Скрізь видно було красне й коштовне домашнє начиння, тож Андреуччо, яко чоловік небувалий, зовсім упевнився, що потрапив до панії високого коліна.

Сіли вони удвох на ослінчик, що стояв коло ліжка, і дама почала казати: