День відбуття

Минуло з півгодини, і коли Сергій зібрався повертатися, до воріт над’їхала знайома «ауді». Гайдукевич вискочив з машини і, побачивши на сходах Сергія, мало не бігом попрямував до нього. Його обличчя виглядало схвильованим.

— Добрий вечір, — привітався Сергій. — Чекаю вже з півгодини. Не знаю, буде тренування чи ні. Юлія минулого разу ні про що таке не попереджала.

У відповідь Гайдукевич пробурмотів щось незрозуміле і, відімкнувши двері, зник у будинку. Сергій так і не зрозумів, заходити йому чи ні. Та за мить господар повернувся.

— Заходь, — запросив він, — усе гаразд. — І покликав: — Юля! Юлія!

Вона з’явилася за кілька секунд, розгублено кліпаючи очима. Сергієві здалося, що дівчина не в своїй тарілці. Погляд її блукав і висловлював якийсь подив. Юлія ніяково привіталася, протерла очі й сказала:

— Я заснула. Була дуже змучена. Ти давно чекаєш? Ти дзвонив? Я зовсім не чула…

— Я гадав, тебе немає вдома, — сказав Сергій і спантеличено замовк, побачивши в отворі дверей поруч з Юлією красеня-добермана.

«Він що, ханига, також заснув?» — подумав Сергій, але, звісно, нічого не сказав. По перламутровій плитці дрібно зацокотіли кігтики і сварливий тер’єрчик, глянувши на нього з-під нависаючої на очі шерсті, завиляв обрубком хвоста. Просто тиха година, як у дитячому садку.

— Вибач, — сказала Юлія, — мені треба хвилин п’ятнадцять, щоб умитися і прийти до норми.

— Гаразд, — відповів Сергій і пішов роздягатися.

Запахло делікатними цигарками, і на порозі роздягалки з’явився господар будинку. З його вигляду безпомилково вгадувалося, що він прийшов не просто так.

— Слухай, я тут вирішив скористатися кількома вільними хвилинами і зайшов дещо обговорити.

— Що саме? — запитав Сергій.

— Є одна цікава пропозиція. Ходімо до кабінету, там поговоримо.

Вони піднялися сходами на другий поверх і увійшли до просторої кімнати. В одному кутку стояв письмовий стіл, біля нього на стіні кілька полиць із книжками. У другому — відеодвійка, навпроти неї пара крісел. Вказавши гостю на стілець, Гайдукевич важко приземлився на другий.

— До речі, це твоя машина?

Сергій ніяково кивнув. Ось воно, починається!

— Поздоровляю, — сказав Гайдукевич, — недавно придбав?

— Як вам сказати, — збрехав Сергій, — я просто довго її до тями доводив. Купив биту, за копійки. Я раніше в гаражі підпрацьовував, от і склепав, можна сказати, з нічого. Хлопці допомогли…

— Нормально, — зауважив Гайдукевич, — виглядає, як нова.

— А вона і є нова — майже весь кузов замінений, перефарбована, з капітального ремонту.

— Я також з «вісімки» починав, — господар поринув у спогади. — На той час була найкрутіша машина в Союзі. Пам’ятаю, повишивав я на ній у дні бурхливої молодості… Ну та біс з ними, з машинами. Слухай, у мене тут виникла ідея, хочу й тебе зацікавити. Ти кажеш, захоплюєшся цим… чекай, навіть вимовити не можу, забув. Сплео…

— Спелеологією, — підказав Сергій.

— Ось-ось. По печерах, одним словом, ходиш. Екзотика свого роду. А що, якби нам провести такий захід? Я от Юлії розповідав, їй сподобалося. Словом, є ідея зустріти Новий рік у печерах отих твоїх. Уявляєш? Нормально так зустріти. Гарною компанією, вузьким колом. Культурно. Не те, що понапиватися, а солідно так, організувати похід по отих місцях, що в тебе на карті. Заночувати можна. Ти — за гіда. Свого роду, новорічне підземне сафарі. Звичайно, з нас причитається, сам розумієш.

Після запрошення на «репетиторство» це вже вдруге Гайдукевич спантеличив його своєю пропозицією.

— Не знаю, — невпевнено протягнув він, — взагалі-то вхід до печер виключно з дозволу правління клубу. А потім… Один спелеолог і група новачків — це не зовсім безпечно: там не Бродвей, щоб так запросто гуляти. До того ж потрібне спеціальне спорядження. Одним словом, не так усе просто, як здається на перший погляд.

— Що за спорядження? — по діловому запитав Гайдукевич.

— Ну, хоча б каски, як у шахтарів, з ліхтарями, а до них акумулятори з підсумками. На кожного — по одному.

— Дрібниці, — сказав Гайдукевич. — А стосовно дозволу — без нього що, не можна?

— А де ключі візьмете? Вхід відчинити…

— Як відчинити? Там що, двері є?

— А ви як думали? Ще й металеві. Інакше будь-хто може залізти.

— Ну а хто в вас там керує? — не заспокоювався Гайдукевич. — Всунути йому пару зелених — то що, не дасть ключа на день-два?

Сергій знизав плечима:

— Та можна ж офіційно організувати екскурсію — кілька спелеологів і ви…

— Ні, ні! — заперечив Гайдукевич, махаючи руками. — Не хочу я з чужими людьми Новий рік зустрічати. Це вже буде балаган. Давай так, щоб ти був і все. Подумай, можна ж усе зробити. Ти ж знаєш, що за мною не заіржавіє. Оплачую послуги готівкою і за вищим розрядом. Постарайся, я тебе прошу. Я обіцяв Юлії. Вона хоче, ну розумієш? Ну є ж і в тебе жінка, якій ти не можеш відмовити? Га? Подумай.

Говорячи це, Гайдукевич був уже на ногах і, зробивши знак Сергієві, що зараз повернеться, затупотів сходами донизу.