День відбуття

Мороз брався до справи, і Сергій також встиг добряче змерзнути. Годинник лічив довгі хвилини. Нарешті внизу з’явилася далека людська постать, яка рухалася полем, наближаючись до крайніх хат Малиновичів. І зараз він ще не був у змозі побачити, що від підніжжя гори, перевалюючись по горбах, навперейми їй рушила машина.

Щілина під брилою чорніла неприємно, викликаючи тремтіння у тілі. Лише тепер він роздивився незвичний предмет, зваживши його на руці. Пістолет був системи Макарова, чорний. Але весь бік його рукоятки займала золота пластина, на якій було вигравірувано:

Полковнику Гайдукевичу,> який зумів у Росії не втратити поняття офіцерської честі.

— Ви ще й полковник до усього… — пробурмотів Сергій, запихаючи зброю до кишені. Обличчя його було похмурим, на ньому ще більше випнулися вилиці. — А от про честь ще доведеться…

У цей момент його ноги вже зникали у розщілині під брилою.

XXXXV

Операція заходила в глухий кут. І Дмитро Стефлюк почував цілковиту неспроможність зрушити щось у невблаганному розкладі обставин. Єдиний прохід до сітки печер, де знаходилася розшукувана група, був перекритий.

Колеги у місті також розвернули серйозну пошукову роботу, і результати її підтверджували те, про що повідомляв своїми листами Сергій Вертепний: група з семи чоловік справді перебуває зараз у печерах, судячи з усього, саме там, за вузьким затопленим водою проходом з ідіотською назвою — Гусяче Горло.

Давно були сповіщені усі належні інстанції. У місті створили штаб боротьби з надзвичайною ситуацією, а саме так належало розцінювати затоплення печер зі зникненням семи чоловік. До вирішення проблеми підключилися органи державної влади, Цивільна оборона, пожежна служба. З хвилини на хвилину мала прибути підмога.

Група на чолі з Жердяєвим щойно вдруге повернулася з печери. Новина, яку вони принесли, народжувала надію. Вода більше не прибувала. Отже, або вода до Галереї більше не надходить, або ж налагодився адекватний стік. Враховуючи це, Дмитрові найбільш прийнятним здавався варіант встановлення у Верхній Галереї кількох ручних насосів і спроби відкачування води у якесь місце, звідки вона не потраплятиме назад. Можливо, таким чином вдалося б звільнити від неї це кляте Горло. А тоді…

Що станеться тоді, передбачити було важко. Але без виконання першого завдання усі подальші перспективи виглядали досить невтішними. Усі троє присутніх членів клубу принаймні не знайшли аргументів проти. Вони цікавилися розмірами таких насосів та вагою агрегатів, розмірковуючи про можливість затягти їх у печери аж до Верхньої Галереї, але Дмитро і сам цього не знав.

От-от мали над’їхати спеціалісти з усім необхідним для відкачуванням води. Належало запастися терпінням і зачекати ще трохи.

— Пане майор! — У залі несподівано з’явився один із «беркутів». Увесь його вигляд свідчив про те, що сталося щось важливе.

— Там хлопці якусь невідому запеленгували — дівчина, чеше у село полями на всіх парах… З ніг до голови у болоті.

Стефлюк підхопився і вискочив на повітря. Його висадили на брилу і дали бінокль. Кілька секунд він дивився кудись удалечінь, а потім скомандував:

— А ну бігом до неї! Дівчина ледве жива, зараз впаде. Бігом!

Зревів мотор, «газик», об’їжджаючи зарості, виїхав на поле.

XXXXVI

Руки тремтіли, у скронях гупало. Дихання помалу заспокоювалося. Поруч, притулившись обличчям до каменя, стогнав Гайдукевич. Скривлена нога його виглядала жахливо. Іншим разом Сергій будь-що позбавив би себе задоволення роздивлятися засохлу кров на штанах та кістку, що стирчала з діри. Зараз подітися не було куди.

Він вишпортав тремтячими пальцями жовту коробочку, яку дала Юлія, і витяг шприц-тюбик. Саме це вона наказувала вколоти при наявності тяжких травм. Крутий бос ніяк не зреагував на ін’єкцію, і Сергій заходився поратися біля ноги. Витягши ножа, намагаючись не торкнутися кістки, розтяв міцну тканину. Гомілка неприродно викривилася, і кінець кістки стирчав з рани, як здалося Сергієві, зовсім небагато. Якби потягти за стопу повздовжно, вісь гомілки мала б вирівнятися, а кістка сховатися у рані. У будь-якому разі дотягти його до Хмарочоса у такому стані було нереально. Розкрутивши маленьку блискучу фляжку Юлії, він підняв голову Гайдукевича і підніс горлечко до його рота.

— Що це? — простогнав той.

— Спирт. Розвести?

— Не… треба…

Сергій нахилив фляжку. За кілька секунд Гайдукевич закашлявся, а вміст фляжки істотно зменшився. Бос важко віддихувався.

— Що… що з Юлією? — насилу промовляючи слова, запитав він.

— Усе гаразд, — відповів Сергій. — Ваша донька у безпеці. Нагорі.

Гайдукевич полегшено зітхнув, обтерши рукавом обличчя.

— Я мушу трохи потягти за ногу, — попередив Сергій. — А потім накласти шину. Інакше не дійдемо. Доведеться потерпіти.

— Добре, — прохрипів той, готуючись до гіршого.

Обличчя його вкрилося крапельками поту і зблідло. Хоч би не знепритомнів…