Дике полювання короля Стаха

— Знаю, — жартівливо відповів я. — Це тутешній «зубр», покруч Ноздрьова…

— Не жартуйте. Це відомий у нас скандаліст і бретер. На його совісті сім убитих на дуелі… І, можливо, це гірше для вас, що я стою тут, поруч з вами. Розумієте?

Мені зовсім не подобався цей маленький гномик жіночої статі з великими сумними очима, я не цікавився, які стосунки існували поміж ним і Вороною, був Ворона залицяльником ми знехтуваним поклонником, але за добро платять увагою. Вона була така мила у своїй турботі за мене, що я (боюся, що очі в мене були, справді, більш м'які, ніж треба) узяв її ручку і підніс до губів.

— Дякую, пані господине.

Вона не вивільнила руки, і її прозорі неживі пальчики ледь стрепенулися під моїми губами. Одне слово, усе це надто нагадувало сентиментальний і трохи бульварний роман з життя великого світу.

Оркестр інвалідів заграв вальс-міньйон, й одразу ілюзія «великого світу» зникла. Оркестрові відповідало вбрання, вбранню — танці. Цимбали, дудка, щось схоже на тамбурин, старий гудок і чотири скрипки. Серед скрипалів були один циган і один єврей, скрипка якого весь час намагалася замість відомих мелодій грати надто сумно, а коли збивалась на веселість, то все вигравала щось схоже на «семеро на скрипці». І танці, які давно вийшли з моди повсюди: «шаконь», на-де-де, навіть «лебедик» — ця манірна білоруська пародія на менует. Добре ще, що я все це вмів танцювати, бо любив народні і стародавні танці.

— Дозвольте запросити вас, пані Надіє, на вальс. Вона повагалася трохи, несміливо підвівши на мене пухнасті повіки.

— Колись мене вчили. Напевне, я забула. Але…

І вона поклала руку, поклала якось невпевнено, незграбно, нижче мого плеча. Я спочатку думав, що ми будемо посміховиськом для всієї зали, та швидко заспокоївся. Я ніколи не бачив більшої легкості в танцях, ніж у цієї дівчини. Вона не танцювала, вона літала в повітрі, і я майже ніс її над підлогою. І легко було, бо в ній, як мені здавалося, не було більше ста двадцяти п'яти фунтів. Приблизно на середині танцю я помітив, як лице її, досі зосереджене і невпевнене, стало раптом простим і дуже милим. Очі заіскрилися, нижня губка трошки випнулася наперед.

Опісля танцювали ще. Вона дивно пожвавішала, порожевіла, і таке сіяння молодості, оп'яніння, радості з'явилося на її обличчі, що мені стало тепло на серці.

«Ось я, — немовби казала її душа крізь очі, великі, чорні й блискучі, — ось яка я. Ви думали, що мене нема, а я тут, а я тут. Хоч в один цей короткий вечір я розкрилася вам, і ви здивувалися. Ви вважали мене неживою, блідою, безкровною, як пагінець жоржини в льоху, але ви винесли мене на світло, я так вам усім вдячна, ви такі добрі. Бачите, і жива зелень з'явилася у моїй стеблині, і хутко, коли припікатиме сонечко, я покажу всьому світу чудову рожеву квітку свою. Тільки не треба, не треба мене відносити знову в льох».

Незвичайний був вираз радості й відчуття повноцінності в її очах. Я також захопився ним, і очі мої, напевне, також заблищали. Тільки краєм ока я бачив навколишнє.

І раптом вивірка знову сховалася в дупло, радість зникла з її очей, і той самий жах оселився за віями: Ворона давав вказівки двом лакеям, які вішали портрет Романа Старого.

Музика змовкла. До нас наближався Дубатовк, червоний і веселий.

— Надійко, красунько ти моя. Дозволь старому хріну лапку.

Він важко впав на коліно і, сміючись, поцілував її руку. А ще через хвилину говорив зовсім іншим тоном:

— Правило Яновської околиці таке, що треба оголосити опікунський звіт, як тільки підопічній сповниться вісімнадцять років, година в годину.

Він витягнув із кишені величезну срібну з синьою емаллю цибулину годинника і, ставши офіційним і підтягнутим, оголосив:

— Сьома година. Ми йдемо оголошувати звіт. Піду я, а за другого опікуна, пана Колотечу-Козловського, який живе в губернії і по хворобі не міг приїхати, підуть за дорученням пан Сава Стаховський і пан Олесь Ворона. Потрібний ще хтось із сторонніх. Ну (очі його допитливо затрималися на моїй особі), ну, хоч ви. Ви ще молодий, житимете довго і зможете потім засвідчити, що все тут робилося щиро, за старими звичаями і сумлінням людським. Пані Яновська — з нами.

Наша нарада відбувалася недовго. Спершу прочитали опис маєтності, рухомої і нерухомої, яка залишилася за заповітом від батька. Виявилося, що це, головним чином, палац з обстановкою і парк, майорат, з якого жодна річ не повинна зникнути і який повинен «у величній славі підтримувати гонор роду».

«Добрий гонор, — подумав я. — Гонор здохнути з голоду в багатому домі».

Дубатовк довів, що нерухома маєтність збереглася непорушною. Потім виявилося, що за субституцією старшою і єдиною спадкоємницею є пані Надія Яновська.