Дике полювання короля Стаха

Я повів його до дороги і повертався вже у присмерку алеєю. Бридко й неприємно було в мене на душі. Алея, власне, давно вже перетворилася на стежку і в одному місці огинала величезний, як дерево, круглий кущ бузку. Мокре, серцеподібне листя, ще зовсім зелене, тьмяно блищало, а з нього падали прозорі краплини, і кущ плакав.

Я обминув його і відійшов кроків на десять, коли раптом щось сухо ляснуло ззаду. Я відчув пекучий біль у плечі.

Соромно сказати, але в мене одразу затрусилися жижки. «Ось воно, — подумав я, — зараз пальнуть ще раз». Треба було стрельнути просто в бузок чи навіть просто кинутися бігти — усе було б розумніше за те, що я зробив. А я, з великого переляку, повернувся і кинувся бігти просто на кущ, грудьми на кулі. І тут я почув, що в чагарнику щось затріщало, хтось кинувся тікати. Я гнався за ним, мов шалений, і тільки здивувався, чому він не стріляє. А він, видно, діяв також інстинктивно: утікав чимдуж і так швидко, що тріск стих, а я так і не побачив його.

Тоді я повернувся і пішов додому. Я ішов і майже ревів од кривди. У кімнаті я оглянув рану: дурниця, подряпина верхнього плечевого м'яза. Але за що? За що? З пісні слова не викинеш, напевне, після потрясінь останніх днів сталося у мене загальне зрушення нервів, бо я години зо дві буквально корчився від жаху на своєму ліжку. Ніколи б я не подумав, що людина може бути таким мізерним слимаком. Я мало не плакав.

Пригадалося попередження, кроки в коридорі, жахливе обличчя у вікні, Блакитна Жінка, біг по вересових пустках, цей постріл у спину…

Уб'ють, неодмінно вб'ють. Мені здавалося, що темрява дивиться на мене невидимими очима якоїсь потвори, що ось хтось підкрадеться зараз і схопить. Соромно сказати, але я накинув ковдру на голову, щоб не схопили з боку подушки, немовби ковдра могла захистити. І мимоволі невідомо звідки з'явилася підленька думка: «Треба втікати. їм легко на мене звірятися. Нехай самі розбираються з цими огидами і цим «полюванням». Збожеволію, коли ще тиждень побуду тут».

Ніякі моральні критерії не допомагали, я тремтів, мов осиковий лист, а коли заснув, то був такий виснажений, немовби цілий вік тягав каміння. Напевне, коли б пролунали кроки Малого Чоловіка, я б заліз того вечора під ліжко, але його, на щастя, не було.

Ранок надав мені мужності, я був напрочуд спокійний.

Я вирішив того дня піти до Бермана, тим паче, що господиня ще хворіла. За будинком стояли величезні, вищі за людину, уже прив'ялі лопухи. Через них я добрався до ганку й постукав у двері. Мені не відповіли, я потягнув двері на себе, і вони відчинилися. Невеличкий передпокій був порожній, висіло тільки Берманове пальто. Я кашлянув. Щось зашаруділо в кімнаті. Я постукав — Берманів голос сказав переривисто:

— Х-то? Заходь-те.

Я ввійшов. Берман підвівся з-за столу, тим самим жестом запинаючи халат на грудях. Лице його аж пополотніло.

— День добрий, пане Берман.

— С-сідайте, сідайте, будь ласка, — він заметушився так, що мені стало незручно.

«Чого я приплентався до нього? Людина любить самоту. Ти ба, як злякався…» А Берман уже відійшов.

— Сідайте, сідайте, вельмиповажаний, сідайте, шановний пане.

Я подивився на стілець і побачив на ньому миску з якоюсь недоїденою стравою і десертну ложку. Берман хутко вхопив її.

— Пробачте, вирішив вгамувати свій, так би мовити, апетит.

— Будь ласка, їжте, — сказав я.

— Що ви, що ви!.. Їсти в присутності ґречного пана… Я не можу.

Губи порцелянової ляльки улесливо кривилися.

— Ви не зауважили, мосьпане, яке це неприємне видовище, коли людина їсть? О, це жахливо! Вона тупо плямкає, чавкає і нагадує якусь худобу. В усіх людей так виразно проявляється схожість з яким-небудь звіром. Той їсть, наче лев, той чавкає, як, пробачте, та тварина, котру пас блудний син. Ні, пане-добродію, я ніколи не їм на людях.

Я сів. Кімната була дуже скромно умебльована. Залізне ліжко, яке нагадувало гільйотину, стіл, два стільці, ще стіл, увесь завалений книжками й паперами. Тільки скатертина на столі була незвичайна, дуже важка, синя із золотом. Звисала вона до самої підлоги.

— Що, дивуєтеся? О, мосьпане, це єдине, що лишилося з колишніх речей.

— Пане Берман…

— Я слухаю вас, пане.

Він сів, схиливши лялькову голову, широко розплющивши сірі великі очі й підвівши брови.

— Я хочу запитати. У вас інших планів будинку нема?

— М-м… ні… Є ще один, зроблений років тридцять тому, але там просто сказано, що він перемальований з того, який я вам дав, і позначені тільки нові перегородки. Ось він, будь ласка.

Я подивився на план. Берман мав рацію.

— А скажіть, чи нема якогось замаскованого помешкання на другому поверсі, біля порожньої кімнати з шафою?

Берман задумався.

— Не знаю, мосьпане, не знаю, ваша мость… Десь там має бути секретний, особистий архів Яновських, але де він — не знаю. Н-не знаю.

Пальці його так і бігали по скатертині, вистукуючи якийсь незрозумілий марш.

Я підвівся, подякував господареві й вийшов.

«І чого він так перелякався? — подумалося мені. — Пальці бігають, обличчя біле! У, холостяк чортів, людей почав боятися…»

І однак якась думка свердлила мій мозок.