Дике полювання короля Стаха

Потім, за стародавнім шляхетським звичаєм, молотом розбили об надгробний камінь родовий герб. Рід залишився без нащадка. Вимер.

Розділ тринадцятий

Я відчував, що збожеволію, якщо не займатимусь розшуками, якщо не знайду якнайскоріше винних і не покараю їх. Коли нема бога, коли нема справедливості в начальства — я буду сам і богом, і суддею.

І, їй-богу, пекло здригнеться, коли вони потраплять мені до рук: жили тягтиму з живих.

Від Ригора я довідався, що його знайомі шукають у пущі, що він сам добре обшукав місце вбивства і вивідав, що Світиловича чекав худорлявий високий чоловік, який викурив, чекаючи під соснами, цигарку.

Крім того, він знайшов паперовий пиж, що вилетів із пістоля вбивці, а також кулю, якою був убитий мій друг. Розгорнувши пиж, я переконався, що це шматок паперу, занадто цупкий для газети: скоріше за все — це клапоть від аркуша якогось часопису.

Я помітив слова:

«За кожним з них є якась провина, коли їх ведуть на страту… Ваше сіятельство, ви забули про страченого на хресті… Даруйте, бог відняв у мене розум…»

Чимось дуже знайомим повіяло на мене від цих слів. Де я міг читати щось схоже? І раптом я згадав: це була напрочуд смілива відповідь лікаря Гааза, здається, Муравйову, після якої навіть цей скажений бульдог відчув себе ніяково. Гааз протестував проти частих покарань на смерть у Вільно. Муравйов різко обірвав його, зауваживши, що коли людину ведуть на страту, то за нею обов'язково повинна бути якась провина. Тут Гааз і сказав свої слова про Христа, і навіть Муравйов трохи засоромився, якщо взагалі таке почуття властиве несусвітним негідникам. Я навіть пригадав, де я читав про це: у часописі «Пауночна-Заходняя старасветчына». Коли я запитав у Яновської, хто його передплачує тут, вона байдуже відповіла, що, крім них, — ніхто. І ось тут на мене чекав удар: у бібліотеці я з'ясував, що в цьому номері часопису бракує кількох сторінок, і, до речі, потрібних мені

Я аж похолов: справа виявилася серйознішою, натхненник дикого полювання був тут, у палаці. І хто це був? Не я і не Яновська, і не дурна економка, яка щодня плакала, побачивши господиню, і, видно було, розкаялася у всьому. Отже, тільки Берман-Готевич.

Це було цілком логічно: він — колишній злочинець, він обізнаний з історією чоловік. Можливо, це він стріляв у мене, убив Світиловича і вирвав аркуш з часопису. Незрозуміло було тільки те, чому він переконував мене в тому, що серйозна небезпека саме в дикому полюванні, а не в Малій Людині? І ще й те, що він, Берман, не міг убити Романа, бо не він запросив Надію до Кульшів, він був удома під час убивства. Але хіба Світилович в останній день не казав, що це близька людина, яка була на балі в Яновських? Хіба він не казав, що на неї не можна навіть подумати? І він же так злякався, коли я зайшов до нього, цей Берман. І хіба він не міг бути просто натхненником цієї мерзоти? Правда, невідомо в цьому випадку, як можна пояснити існування Блакитної Жінки? Але це взагалі найтемніший факт з усієї цієї історії

І, головне, незрозуміло було, яка Берманові в цьому вигода?

Але такий виродок пекла може щось придумати.

Я взяв у Яновської особистий архів Романа і переглянув матеріали останніх днів. Нічого істотного, хіба тільки запис, що Берман починає йому не подобатися: зникає кудись з дому, занадто цікавиться генеалогією Яновських, розглядає старі плани палацу. Це вже був важливий факт! Чому не висловити міркування, що і в появі Малого Чоловіка, правильніше кажучи, його кроків винен також Берман. Міг же він розшукати старі плани, скористатися якоюсь акустичною таємницею палацу і щоночі лякати людей кроками.

Я порозмовляв з Ригором, і той сказав, що це цілком можливо, обіцяв навіть допомогти, бо його дядько і дід були мулярами Яновських ще за кріпацтва.

— Ховається десь тут, злодюга, але хто він, де ходи в стінах, як він потрапляє туди — невідомо, — буркнув Ригор. — Нічого, розшукаємо. Знайдемо. Тільки ви дуже стережіться. Лише й бачив я на своїм віку двох людяних панів, та один уже загинув. Шкода буде, якщо й з тобою щось трапиться. Тоді і вся ваша паскудна порода не має права хліб їсти й повітря псувати.

Бермана вирішили поки що не чіпати, щоб не сполохати передчасно.

Після цього я узявся за докладний аналіз листа невідомого до Світиловича. Я зіпсував дванадцять аркушів паперу, поки не відновив невеличку частину листа.