Щур сміливо перебіг по діагоналі залу. Мене пересмикнуло. Я знову повернувся до портретів. Але пізніші портрети були іншими. У чоловіків якийсь голодний, незадоволений вигляд, очі, як у старих джиґунів, на вустах незрозуміла, тонка і неприємна в'їдливість. І жінки інші: вуста занадто жадібні, погляд манірний і жорстокий. І явно слабшали руки: ми білою шкірою як у чоловіків, так і в жінок були помітні блакитні жилки. Плечі ставали вузькими і схиленими наперед, хоча хтивість навіть міцніла у виразі обличчя.
Життя, як жорстоко жартуєш ти з тими, хто століття жив відрубно, а з народом мав стосунки тільки на той випадок, щоб народжувати на світ байстрюків.
Мені було важко, неприємно дивитися на це. І знову оте почуття пронизливого, незрозумілого холоду…
Я не почув кроків за спиною, неначе той, хто підійшов, плив у повітрі. Мені раптом просто здалося, що хтось дивиться мені в спину. Тоді я, притягнутий цим поглядом, обернувся. Жінка стояла за моєю спиною і запитливо дивилася на мене, схиливши голову. Я був приголомшений. Мені здалося, ніби той портрет, який щойно розмовляв зі мною, раптом ожив, і жінка, що стояла тут, за моєю спиною, зійшла з нього.
Не знаю навіть, що було між ними спільного? Та, на портреті (я глянув на нього і побачив, що він на місці), була, видно, висока, добре сформована, з великим запасом життєвих сил, весела й міцна, вродлива самка. А ця — просто замірок.
І все-таки схожість була, та надсхожість, яка змушує нас пізнавати в натовпі двох зовсім несхожих братів: білявого й чорнявого. Ні, навіть більше. У них було зовсім однакове волосся, ніс тієї самої форми, той самий розріз рота і ті самі рівні білі зуби. І, крім того, ще та загальна схожість у виразі обличчя, щось родове, споконвічне.
І все-таки такої неприємної особи мені ще не доводилося бачити. Усе те саме і все — не те. Маленька на зріст, худенька, тоненька, як гілочка, з майже нерозвиненими клубами і вбогими грудьми, з блакитними жилками на шиї й руках, у яких, здавалося, зовсім не було крові — вона була кволою, мов билинка полину на межі.
Дуже тонка шкіра, тонка довга шия, навіть зачіска якась незрозуміла, невиразна. І це було тим більш дивним, що волосся у неї золотисте, надзвичайної пишності і краси. Навіщо цей недоречний затрапезний кублик на потилиці?
Риси обличчя були виразні, чітко окреслені, такі правильні, що згодилися б як взірець навіть великому скульпторові. І все-таки я не думаю, щоб якийсь скульптор спокусився ліпити з неї Юнону: рідко мені траплялося бачити таке неприємне, варте жалю лице. Губи дивно перекривлені, біля носа глибокі тіні, колір обличчя сірий, чорні брови в якомусь чудернацькому зламі, очі величезні-величезні, чорні, але в них якийсь незрозумілий, застиглий вираз.
«Неборака, до потворності невродлива», — з жалем подумав я і опустив очі.
Я знаю багатьох жінок, які до самої смерті не пробачили б мені цих опущених очей, але ця, видно, призвичаїлася бачити щось недобре на обличчях усіх людей, яких стрічала: вона зовсім не звернула на це уваги.
Не знаю, чи хотіла вона піднести руку до моїх губів, чи просто подала її для рукостискання на англійський манір, а може, рука просто здригнулася, але я взяв її кволі пальчики і шанобливо підніс їх до губів. Може, я навіть затримав їх довше, ніж треба було: я ж повинен був трошки спокутувати той гріх опущених очей.
Коли я опустив руку, в очах цієї дівчини — ні, навіть дитини — з'явилося щось гарячкове, болюче, дивне. Вона так само, як і раніше, мовчки вказала мені рукою на крісло перед каміном. Я, однак, не сів, поки не сіла вона. І знову той самий дивний вираз в очах. І тут я пригадав, як тремтіла її рука біля моїх губів, і зрозумів, що вона просто не вміла подавати, що їй ніколи не цілували руки. А й справді, що можна було чекати від цієї проклятої богом болотяної нори серед лісів.
… Коли та сама економка з міцно стиснутими губами принесла нам вечерю і залишила нас самих, я запитав, з ким я розмовляю?
— Я господиня Болотяних Ялин. Надія Яновська.
— Даруйте, може, мені треба було відрекомендуватися раніше? Я, сам того не бажаючи, обдурив вашу економку. Я зовсім не купець…
— Я знаю, — дуже спокійно сказала вона, — купці не такі, а я вас уже бачила. Там, над дверима, є… високо… непомітне вічко, щоб дивитися. Коли до нас приїжджає хтось, я одразу бачу, завжди. Тільки вельми, вельми рідко приїжджають до нас люди. І вони бояться. І я також мало кого можу пустити до нас. Ви не такий, як інші… Рідко бувають у нас варті довір'я люди.
Мене неприємно вразила така, м'яко кажучи, відвертість. Що це? Тонкий розрахунок чи наївність? Але скільки я не вдивлявся в це перекривлене обличчя, я не міг помітити на ньому навіть знаку якоїсь прихованої думки.
Обличчя було щире, дитяче. Але найбільше мене переконував голос. Він був повільний, лінивий, байдужий і водночас тремтливий і уриваний, як голос нічної пташки.
— І до того ж я взагалі бачила вас… раніше.
— Де? — щиро здивувався я.