Диригент

Отямившись, Альберт побачив сліпуче світло, що різало очі. Він гадки не мав, скільки часу пролежав непритомним, але цього разу вирішив діяти обережніше, щоб не зомліти вдруге. Констатував факт — неможливість рухатися. Дощатий настил, який, безсумнівно, обрушився з даху, повністю накрив його, однак він припустив, що зверху було ще щось — дуже важкий предмет. Лівою рукою хлопець намацав край не надто широкої дошки й дійшов висновку, що, ймовірно, на настил упав один із товстих брусів, на якому тримався курник. Задихаючись, він подихав ротом. Пекучий біль пронизував чоло в тому місці, де дерев’яні тріски здерли шкіру, а ніс був закладений шмарклями й кров’ю, заважаючи рознюхати удушливий пташиний сморід. Усе це громаддя здавлювало його, і він був певен, що ліва стопа зламана. Попри нерухомість, Альберт відчував, що вона затиснута й болить так, неначе звідти стирчали друзки скла. Біля своєї правої руки він розгледів теплий труп курки. Альберт заплакав, хоча розумів, що не слід піддаватися страху, і напружив мозок, силкуючись пригадати, як заспокоював себе, коли доводилося контролювати напади астми. Докладаючи неабияких зусиль, він вдихав повітря ротом — настільки глибоко, наскільки дозволяли масивні дошки, що давили на груди. «Дуже добре, Альберте, у тебе чудово виходить», — почувся йому голос матері, яка зазвичай допомагала йому під час нападів. Від думки про маму бажання плакати повернулося; він помітив, що на очі навернулися сльози, й відчув себе маленьким і дурненьким. Альберт мимоволі вдарив самого себе й здригнувся всім тілом, унаслідок чого розтрощена стопа затремтіла, змусивши його задихнутися від болю і втратити той слабкий контроль над диханням, якого йому заледве вдалося досягти. Ось чому впродовж наступних хвилин він заходився подумки рахувати кількість вдихів і видихів, уникаючи думати про маму. Зрештою йому вдалося розслабитися. Він повернув голову до правого плеча і вчергове подряпав лоба, коли спробував роздивитися щось в отвір між поваленими дошками.

Альберт був сільським хлопцем, тож зумів визначити за кутом падіння сонячних променів, що зараз трохи пізніше опівдня і торнадо розігнав усі хмари, які зранку нависали над землею. Також він подумав, що йому пофортунило, бо два дні тому сеньйор Джонс підстриг траву. Інакше він би не розгледів з лежачого положення чоловіка, який простував лукою. Йому одразу стало ясно, що це не сеньйор Джонс. На його грудях виблискував значок, а в руках незнайомець тримав портфельчик. Стараючись якомога більше заповнити легені, Альберт зробив глибокий вдих і крикнув, проте з його губ зірвалося лише приглушене хрипіння. Чоловік перевів погляд на руїни загону для худоби та якусь секунду дивився у той бік. Альберт не сумнівався, що чоловік підійде до нього, але тієї миті курка, що раніше здавалася мертвою, ворухнулася під його правою рукою, полізла до тріщини між дошками й вискочила на луку. Незнайомець відвів очі й продовжив свій шлях до ферми. Альберт розридався, не переймаючись тим, що може захлинутися. Зрештою, він був певен, що помре.

Мартін

Наближаючись до ферми, Мартін розрізнив тихі схлипування відчаю. Такі звуки він чув десятки разів. Слова майже нічого не значили. Усі без винятку уцілілі після катастрофи розмовляли однаково. Застряглий у горлі голос намагався передати сміхотворний оптимізм і надію, що народжувалася обезголовленою, стікала кров’ю і втрачала залишки сил, поки люди блукали серед завалів, шукаючи будь-що, будь-який привід сподіватися на краще й радіти сумнівній удачі вижити.