Діти Безмежжя

— Ну та досить фактів, — підхопив Іван. — 3 того, що ми говорили, стає ясно, що на Землі пришельці були, і не один раз. Може, й не всі факти свідчать про ці події, але деякі з них незаперечні.

— Все це вилами по воді писано, — знову заявив Шум. — Якби вони прилітали на Землю, то, напевно, залишили б якісь сліди. Спеціально!

— Для кого? — запитав Заграва.

— Для майбутніх поколінь людей. Для пас, які могли б зрозуміти їх.

— Може, вони й залишали, тільки ті пам’ятки не збереглися. Геологічні зрушення, стихійні лиха — чого тільки не було на планеті!

— Е, ні! Вони б залишили вічний пам’ятник!

— Штучний супутник! — підхопив Малина.

— Правильно, — ствердив Шум. — Штучний супутник. Вони ж не дурніші за пас і збагнули б, куди помістити свою пам’ятку. Не на Землі, а саме в небі.

— Думка цікава, але суб’єктивна, — серйозно сказав Сум. — На неї можна дати кілька відповідей. Одна: космонавти не надавали ніякого значення тому, будуть майбутні люди знати про них чи ні.

— Ви поганої думки про них! — вигукнув Малина.

— Не поспішайте, — заперечив Сум. — Все можливо. На їхньому шляху, якщо вони з іншої зірки, могло бути так багато планет, що у них не вистачило б часу і засобів вішати скрізь супутники. Та й для чого? Це ж з вашої точки зору потрібно, а з їхньої, може, зовсім інакше. Ви гадаєте, що таке мислення, як у вас, найвище, а вони, може, вважають зовсім інакше.

— Не згоден! — заявив Шум.

— Підождіть, не перебивайте. Друга думка: вони не залишили супутника або іншого знаку тому, що збираються знову прилетіти до нас.

— Браво! — гукнув Малина. — Оце по-моєму.

— І нарешті третя думка, — вів далі Сум. — Пришельці були з нашої, з Сонячної системи. З Марса, або з Венери, або з інших планет. Отже, вони наші сусіди, і їм нема чого залишати якісь спеціальні знаки.

— Ну це вже занадто, — сказав Шум. — Якби така висока еволюція існувала поруч із Землею, то вона б спілкувалася з нами тісніше! Вони б не раз, не два прилітали сюди.

— А хто вам сказав, що вони не прилітали? Або що тепер не прилітають?

— А чому мовчать? Чому не зав’язують стосунків з людьми?

— Ви хочете неможливого, — сказав Сум. — Може, в них зовсім інша психіка, інші смаки, прагнення, мислення. Або, скажімо, вони бажають, щоб ми самі вирішували свої проблеми. І це найправильніше. Уявіть собі, що трапилося, коли б люди почали силою втручатися в еволюцію нижчих розумних істот на чужих планетах? Ми не знаємо законів того розвитку і могли б нашкодити. Хід розвитку будь-якого народу чи раси мусить бути внутрішньо виправданий, самостійний, органічний. Всяке насилля збоку, навіть з хорошими намірами, — перешкода свободі волі. Інша справа, коли ми самі прилетимо до них, підіймемось на космічний рівень свідомості. Тоді такий зв’язок буде корисним. Та що сперечатися — ждати зовсім не довго. Чи не так, Іване? Ви — ж космонавт.

— На Венеру і Марс років через сім полетимо, — згодився Заграва.

— От бачите. Саме життя підтвердить або відкине наші припущення… Друже Іване, як? Ви ще не закінчили?

— Факти — вже. Але дещо розповім ще. А слухачі наші не втомилися?

— Ні, ні! — залунали жваві вигуки. — Говоріть, скільки хочете.

— Чуєте? — засміявся Гримайло. — Резолюція одержана.

— Я розкажу вам свій сон, — почав Іван.

— Нам ще снів не вистачало, — пробурчав Шум.

— Не перебивайте, — сказав Заграва. — Ви ж не знаєте, про Що я розповім. Снився мені сон. Ніби я лечу на зорельоті. Стартували ми з якоїсь планети. Це була не Земля, я добре пам’ятаю. Навіть такого поняття — Земля — не було в моєму розумі. Внизу виникали і танули пасма хмар, планета видавалася блакитно-зеленкуватою кулею. А спереду темнів Космос, всіяний міріадами зірок і туманностей.

Рух корабля прискорювався. В ілюмінаторах пливли зірки. В серці було почуття якоїсь невідомої радості, величного завдання, яке стояло перед нами…

Нас було семеро в каюті. Я і ще шість космонавтів. Я дивився на обличчя своїх товаришів звично, я знав їх. Але тепер пригадую, що то не були люди Землі. То були люди іншого світу.

Спереду виростала в оптичному отворі нова зоряна система. Вона складалася з трьох зірок. Дві жовті і одна червона, дуже велика. Ми опустилися на якусь планету. Я вийшов на поверхню нового світу. Навколо спадали сутінки. Моторошна тиша панувала над червонястою пустелею. Недалеко від корабля чорніли у бузковій імлі низькі дерева з покорченими вітами. Ми були на незнайомій планеті.

Я дивився в небо. Серед прозорої хмарки мій погляд ловив зеленкувату зірку. Я знав, що то моя батьківщина, моє сонце. Серце тривожно і болісно билося.

Іван на хвилю замовк, потім оглянув присутніх невидющим поглядом і тихо додав:

— Оце і все… або майже все. Ви, мабуть, чекаєте, щоб я сказав, до чого все це?

— Еге ж. Саме так, — ущипливо озвався Шум.

— Скажу. Ми знаємо, що сновидіння — це небувалі комбінації бувалих вражень. Здається, є така класична формула. Чи не так, Семене Гордійовичу? — звернувся Заграва до Сума.

— Приблизно так, — охоче відповів біолог.

— Хай буде. Але звідки мій політ між зорями? Хіба я літав у Космосі коли-небудь?