Дитинство. Молодість. Літня пора

Джон добре усвідомлює, що його неспроможність як письменника і його крах як коханця такі паралельні й близькі, що цілком можуть бути однією суцільною поразкою. Він чоловік, поет, творець, активний принцип, а чоловік не повинен чекати, поки до нього наблизиться жінка. Навпаки, саме жінка має чекати чоловіка. Жінка — істота, що спить, поки її розбудить поцілунок принца, жінка — пуп’янок, що розпукає від пестощів сонячного проміння. Поки він сам не захоче діяти, не станеться нічого ані в коханні, ані в мистецтві. Але він не довіряє волі. Як не можна просто захотіти писати, бо слід чекати допомоги якоїсь зовнішньої сили, яку звичайно називають музою, так не можна й просто хотіти наблизитися до жінки, не маючи ніякої вказівки (звідки? від неї? зі своєї душі? згори?), що вона його доля. Якщо він наблизиться до жінки в будь-якому іншому настрої, результатом буде пов’язаність, як ота недолуга з Астрід, пов’язаність, якої він намагається уникнути ще до того, як вона почне формуватися.

Сказати це саме можна й по-іншому, брутальніше. Сказати насправді можна сотнями різних способів, і можна було б змарнувати решту життя, перелічуючи їх. Але ось найбрутальніший: він просто боїться, боїться писати, боїться жінок. Він може кривитись на вірші, які читає в журналах «Ambit» і «Agenda», але принаймні вони тут, надруковані, у світі. Як дізнатися, чи люди, які написали їх, не корчились отак вимогливо, як він, кілька років над чистою сторінкою? Корчились, але зрештою зосередились і написали якомога краще те, що мали написати, відправили поштою, а потім страждали від принижень, коли вірші відкидали, і не менших принижень, коли бачили свої надруковані холодною друкарською фарбою виливи в усій їхній убогості. Так само й чоловіки знаходять якусь причину, хоч яку негодящу, заговорити до тієї або тієї гарної дівчини в метро, а якщо вона відверне голову або італійською мовою скаже щось зневажливе подрузі, — що ж, добирають способу мовчки перетерпіти невдачу, а наступного дня знову пробують заговорити вже до іншої дівчини. Ось як воно робиться, ось як живе світ. І коли-небудь ці чоловіки, поети, коханці будуть щасливі: дівчина, хоч яка напрочуд гарна, озветься у відповідь, піде слово за словом, подія за подією, і їхні життя зміняться, обидва їхні життя, і отак воно й буде. Хіба потрібне щось більше, крім тупої, невразливої затятості, — коханця або письменника, — поєднаної з готовністю знову і знову зазнавати невдачі?

А його біда в тому, що він не готовий зазнавати невдачі. За кожну свою спробу він прагне отримати найвищу оцінку, всі сто відсотків, та ще й дописану великими літерами примітку «Чудово!» на полях. Сміхота! Інфантильність! Про це навіть не треба казати, він бачить і сам. І все-таки. Все-таки він не може пробувати знову. Не сьогодні. Можливо, завтра. Можливо, завтра він буде в настрої, матиме сміливість.

Якби він мав у собі більше тепла, йому, безперечно, все давалося б легше: життя, кохання, поезія. Але тепло — не його натура. Та й поезію не творять із тепла. Рембо не мав тепла. Бодлер не мав тепла. Був палкий, атож, коли була потреба, — палкий у житті, палкий у коханні, — але не мав тепла. Джон теж здатний бути палким, він ще не припинив вірити в це. А поки що, на невизначений час, він холодний: холодний і скутий кригою.

І яким є наслідок цього браку тепла, браку серця? Наслідок полягає в тому, що він сидить сам у неділю пополудні в кімнаті на горішньому поверсі будинку десь у сільських глибинах Беркширу, на полях каркають ворони, а над головою висне сірий туман; він грає в шахи сам із собою, старіє, чекає, щоб настав вечір, і можна було з чистим сумлінням підсмажити собі на вечерю сосиски і хліб. У вісімнадцять років він міг бути поетом. А тепер він не поет, не письменник, не митець. Він комп’ютерний програміст, двадцятичотирирічний комп’ютерний програміст у світі, в якому немає тридцятирічних комп’ютерних програмістів. У тридцять один рік людина надто стара, щоб бути програмістом, і перетворюється в щось інше — якогось бізнесмена — або застрелює себе. Тільки тому, що він ще молодий, тільки тому, що нейрони в його мозку працюють ще більш-менш непомильно, він перебуває на передовій британської комп’ютерної промисловості, в британському суспільстві, в самій Британії. Він і Ґанапаті — дві сторони однієї медалі: Ґанапаті голодує не тому, що відрізаний від Матері-Індії, а тому, що неправильно харчується, бо, попри свій магістерський ступінь у комп’ютерній науці, не знає про вітаміни, мінерали та амінокислоти. Ну а він, Джон, замкнений у виснажливому ендшпілі, грає сам проти себе і кожним ходом далі заганяє себе в куток і наближає поразку. Коли-небудь викличуть санітарів у квартиру Ґанапаті, й вони винесуть його звідти на ношах із простирадлом на обличчі. Забравши Ґанапаті, вони з не меншим успіхом могли б забрати і його.

Літня пора

Щоденники 1972–1975 рр.

22 серпня 1972 р.