Дівчатка

Та ні, вони не тому. І майже одразу вслід за тим Дарка розуміє, що тих, чвертьстолітньої давности подій, насправді ніхто з них не пам'ятає, не пам'ятає Дарчиного виступу на зборах, а коли щось і пригадує, то вже напевно не надає йому того значення, котрим він роздувся й набряк для неї - на роки й роки (…вважай, на ціле життя, бо більше подібного - таки ніколи, може, від підлости теж належиться ось таке, одноразове щеплення, хоч і від щеплень теж, бува, помирають…). Дорога Ленцю, моя кохана золотонога дівчинко, моя безпутна сестричко з розширеними, як у наркоманки, зіницями, в яких свічками стоять сльози од незмоги вмістити в себе цілий світ - що прийняти в себе всіх мужчин нараз, - що ж це вони говорять про тебе?… Бо вони говорять, і навіть дедалі жвавіше, легкий льодок відчуження розтоплено вічно невтолимою людською хіттю до недобрих сенсацій: та ти що, та ну, невже?… - до авіакатастроф із двома сотнями загиблих (бажано з поіменним списком пасажирів, де подається також їхній вік, особливу увагу привертає пара з немовлям, що летіла показати його дідові й бабі), до всіх, хто, посковзнувшись, загримів із вершини й тепер дозволяє нам себе жаліти - президентів зі спущеними на виду в цілого людства штаньми, розорених нафтових магнатів і поп-зірок, засуджених за наркотики, і того, кого вчора вінчали Царем Юдейським і хто сьогодні виявився слабшим за найслабшого з-поміж нас, таким чином нахабно нас ошукавши, і тому ми з усім підставним обуренням репетуємо «Розпни!» - жадаючи реваншу за своє вчорашнє пониження, - вони говорять, тобто говорить невеличка повнява брюнетка з темними, мошком, вусиками, що виявилась Маринкою Вайсберг, а решта згромадилася круг неї з своїми «та ну?!» - «прошлим летом», каже Маринка, «саєршенна случайна, на уліце, я єйо нє узнала», - вона каже, що ти, Ленцю, тепер важиш вісімдесят шість кілограмів, така здоровенна цьоха, діжа діжею, тому що тобі кололи інсулін, а треба було літій, - але від літію також розносить, з професійною статечністю вкидає хтось із хлопців, хто тепер інженер-хімік, а інший - лікар, хоч і не психіатр, - з тією самою статечністю перебиває (о мужчини, як же тяжко ви заробляєте собі від нас на самоповагу!…), цікавлячись діагнозом: якщо літій, то має бути маніакально-депресивний психоз, а це гаплик, це не лікується, просто треба вже довіку на хімії сидіти, - «у-у-ужжас», самовдоволеним (чи то Дарці тільки так здається?) шумком проноситься серед дівчат, подувом вітру в кронах, прошелестів інема, - але чи знає Маринка діагноз, чи таїй сказала, через що?… Сказала, що мала зірвану вагітність, після чого її покинув чоловік, вони нібито якраз вернулися з відпустки, звідкись зі Швейцарії (знову вітерець, але вже інтонаційно інакший, на дієзі: «ов-ва», - і кілька саркастично прикушених посмішок завважує Дарка…), де вона плавала в озері під табличкою «Polluted water» [3] і щось там підчепила, якусь заразу, ну, й начебто від того, - псевдо-психіатр, він же Вовка Лясота (колишня кличка, Бог зна й чому, Бакс, але клички вже не канають, відсохли), тепер рішуче забирає голос, він тепер головний (одне з двох: або справді незлецький лікар, або це його єдиний спосіб самоствердитися, бо зарплати не платять, а вдома жінка пилкою працює), - і недбало, зверхненько так, проголошує (за що Дарка тимчасом починає його тихо ненавидіти), що справа не конче має бути в якихось конкретних причинах, вони, себто не-ми, ті, кого відділено від нас високим ґратчастим парканом, завжди, мовляв, натинаються знайти собі якусь причину, часто й вигадують, і дуже в тому бистрі (але ти, ненависно, спідлоба шле йому імпульси Дарка, хто як хто, а ти то мав би знати, що в цьому ділі жоден паркан не межа, що завтра ти й сам можеш опинитися по той його бік, у запраному халаті колишнього темно-синього, морський кітель, кольору й ще запраніших штанях, з алюмінієвим бачком на їдло і зором, осоловілим од наркотиків, ні?…), - а якщо дійсно маніакально-депресивний психоз, пасталакає той далі, в голосі, ніби між іншим, натяк на недовіру до невідомого йому діагноста, мовляв, не знаю, я ж то не дивився, - якщо так, то це не психосоматика, це штука органічна, як і шизофренія, наприклад, або так звана епілепсія пті-маль (зараз він згадає все, чого навчився в інституті, справний хлопчик, - ба, та він нежонатий, чи що, де його обручка, як же це, таке щастячко, й раптом на волі?…), - тут етіологія неясна, проявляється воно тільки з роками, переважно якраз по тридцятці, - «у-у-ужжас», знову шелестить бабський вітер, здумати лишень, отак живеш собі, живеш… «Живеш, живеш, і смаку не чуєш», - вголос ввертає Дарка - навмання, ніби щоб перевести рейки розмові, і рейки слухняно переводяться: шкільний авторитет теж не звітрюється з роками й розморожується вмент, свіжісіньким, як і твій тодішній образ, - але переводяться кудись зовсім не туди, куди гадалося: а знаєте, каже хтось із дівчат, «кашмар, канєшно», але вона, Скальковська цебто, завжди була якась, ну, «со странностямі», правда ж? Усі згідливо покивують, уже гуртуючись для самооборони, уже нашвидку споруджуючи між собою й Скальковською отой чавунний паркан із загострених угорі, мов палі, штахетин, вганяють їх одну по одній, ніби це справді може їх від чогось убезпечити: хтось із послужливою готовністю зараз-таки й пригадав, як вона раз танцювала румбу на столі в хімкабінеті, дівчинка на кулі, ну так, вона ж ходила на бальні танці, і тоді всі якраз дико веселилися, поки на шум не впав завуч, але щось було чудне втому танцеві, отїй-Бо', далекоглядний розумаха вже тоді був завважив, - «Так було б тоді й сказати, що ж ти аж досі мовчав, - крізь посмішечку зимно цідить Дарка, - може б, життя спас людині», - на мить вони мов ніяковіють, вони ж загалом незлі люди, всі ми незлі люди, і чого в нас усе, за що не візьмись, так розпаскудно обертається?… На поміч приходить Маринка: виявляється, це ще не все, не кінець історії, бо вона тоді запросила Скальковську до себе, це було близенько, вони незадовго перед тим змінялися на центр, роз'їхалися, нарешті, з батьками, і дуже вдало, тепер мають трикімнатну на Микільсько-Ботанічній, вікнами на ботсад, - тема трепетна й нікого не лишає байдужим, надто дівчат, що вмент виявляють бойовий інтерес до подробиць обміну: які квартири розмінювалися, а з яких районів, а скільки доплачували, Маринку дослівно розпирає од гордої відповідальности, вона обіцяє кільком цікавим телефон знайомого квартирного брокера, «очєнь харошево», «скажеш, што от Маріни і Вадіка»: Вадік - це, значиться, муж, і от цього-то нашого, треба розуміти, цілком порядного єврейського мужа Ленця й спробувала була спокусити, поки щира душа Маринка бігала в гастроном по закуску, зоставивши їх у штири оці, «он мне потом гаваріл, я буквально не знал, куда дєватца», буквально. Німфоманія, ставить новий діагноз Вовка Лясота, - і чого зараз притьмом німфоманія, думає заперечити Дарка, чом не істерія покинутої жінки - а не виключено, що й розвинений із роками стиль легкоприступної, та ще й ота її на око вгадна безборонна ламкість, котру й вісімдесятьма шістьма кілограмами навряд чи затулити і котра багатьом, а надто хлопам, просто бальзам на всі болячки зразу, так що наш муж, не виключено, зовсім не таким постає в цьому сюжеті біленьким ягнятком, як упевнив Маринку, а чи вона сама себе впевнила, хоча, з іншого боку, а що їй залишалося, - і що залишається Дарці, окрім як здобутися на терпку, то пак задуману терпкою, а на ділі доволі жалюгідно вибелькотану заввагу, що, мовляв, добре медикам - на все в них готовий діагноз, і жодних тобі світових проблем, іно ковтай пігулки, - а Вовка Лясота у відповідь морщиться й просить не називати його медиком - він, бачся, не медбрат і не фельдшер, а заввіділом і «врач пєрвой категорії», і, між іншим, спеціалізувався з гінекології, так що, в разі чого, може залишити свій телефон… «Дякую, - сміється Дарка, і це виходить у неї басом, а інакше голос би зрадив, зірвався б, - досі якось милував Бог», - тимчасом серед народу вже починається посполите рушення до накритих столів, що здаля біліють кокетливими жлобськими букетиками застромлених у келихи серветок, якого чорта я сюди приперлася, і що мені тут робити, Господи, яка порожнеча, - напитись, чи що?…