Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

Коли нам остаточно набридає дивитись на хлопчиків з вудками і в човен набирається ще декілька осіб, ми починаємо нарікати на затримку та виявляти нетерплячість.

Появляється засмалений голий в трусах і дірявому пальті моторист. Мотор заведено. Струмок бензини пахтить і стелиться над водою. Ми рушили!..

6

Тоді цілий день на Дніпрі.

Ми скидаємо взуття й босоніж по болотяному м'якому ґрунті піскуватого Труханова острова переходимо на той бік, де тече дніпровський бакай. Там ліворуч, між горбиками, що поросли кущами верболозу, у нас є улюблене затишне місце. Сюди ніхто не заходить і не порушить нашої самоти.

Зберігаючи відбиток тіла в піску з учорашнього дня, залишилася ямка, що в ній лежала Маруся. Купу піску, яку я вчора нагортав на себе, тільки трохи розвіяв вітер.

Це самотнє місце — наше. Тут поблизу ніде нема купальників. Хіба що зрідка осторонь од нас пройде за кущами, згинаючись під вагою відер, жінка чи дівчина, та бакаєм, перегукуючись, пропливуть на човні хлопчики.

Самота, тиша, сонце, пісок, кущі верболозу. Можна годинами, не поворухнувшись, лежати на піску й дивитись у блакить неба. Зір зникне в безмежності. В безкраїй блакитній безмежності згубиться час, свідомість, «я», усе, що було, є й буде.

Лаврик проповзе по піску: і в млявості соняшних годин дивуєшся, куди й навіщо він поспішає, коли час зупинився, і на світі є тільки солодка млосна знемога сонця і вона, тільки вона, ця соняшна знемога опановує людей і всесвіт.

Нема думок!..

Набравши в руки піску, Маруся, зігнувши долоню, через розкриті пальці сипле тонкий попелясто-жовтий струмок. Повільне падіння піску нагадує їй, що саме так пересипається струмок в шклянках пісочного годинника. Вона дивиться на мене й каже:

— Так минає час.

Я нагинаю її голову, цілую в губи, почуваю розпечене на сонці її вузьке й маненьке тіло, цілую очі й відповідаю:

— Немає часу. Є спокій, сонце, тиша й ти!

— І ти!..

Ми вдвох. Ми тільки вдвох. Світ замкнено для нас у невеличкій долинці між невисокими горбиками, що поросли кущами верболозу. Тут починається соняшний всесвіт, і тут він кінчається. Нескінченність його вічна. Бажання не прагнуть нічого, окрім цієї вічної нескінченности соняшного дня.

За горбиками й кущами зелена затока. У воді затоки відбивається блакитне небо, зелені верби й високий біло-жовтий пісковатий берег, і все: небо, дерева, берег живуть повтореним, подвоєним життям у прозорому дзеркалі води.

У тій затоці ми купаємось. Мар'я Іванівна боїться лізти сама в воду, й я її веду за руку. Далі, як по пояс, вона аж ніяк не піде. Я підтримую її на руці і вона, плюхтаючись і бризкаючи, безпорадно розмахуючи в воді руками, робить боязкі невдалі спроби вчитись плавати.

Скупавшись, снідаємо. У хліб і в м'ясо завжди натруситься пісок: ми їмо, і пісок хрумтить на зубах.

Тоді знов сон і спокій огортають нас. Над кущами гудуть бджоли, сонні, сонні, сп'янілі від меду й щастя, як сп'яніле й сонне моє серце. Все благо, все добро й благословенний мир і тиша!.. Гірка остання ніжність кохання, коли обидва, він і вона, усвідомили неминучість розлуки й тепер допивають недопите в коханні. Листочки верболозу блищать, ніби лаковані. Вони липучі, гіркі й солодкуваті.

Ми не говорили за розлуку, але для мене й для Мар'ї Іванівни ясно, що ці зустрічі — востаннє і що це літо вже ніколи не повториться вдруге.

В незворушному соняшному спокої ми одсвяткували радість осяйного останнього сьогодні, знаючи, що воно одно й єдине, що на кожному «сьогодні» вже поставлено печать невідхильного й неминучого «було».

7

На початку зими 1923-24-ого року я міг, нарешті, кинути школу, де вчителював усі голодні роки від року 1921-ого. Отже, нам з Мар'єю Іванівною тепер більше не доводилося вертатися вдвох з лекцій чи то з шкільної ради. Наші шляхи розійшлись.

Я цілком віддався заводові. У мене не було вільної хвилини, щоб забігати до Мар'ї Іванівни. Одного разу я був у неї на іменинах, потім раз ходив з нею до театру. Якось ми зустрілися на вулиці, й тоді я, відклавши роботу, провів з нею вечір. У мене збереглось до Мар'ї Іванівни ніжне почуття, я все ладен був би зробити для неї, але мені було ніколи, надто ніколи, а до того ще й жили ми тепер на протилежних кінцях міста.

Поступивши на завод, я перейшов зі своєї задрипаної кімнати, закуреної димом бляшаної грубки, в нове просторе помешкання у старої Дударихи з двох кімнат, гарно мебльованих, чистих і теплих, з правом користування ванною.

З заводу приходилося повертатись пізно ввечорі, лишивши недокінчені справи на ніч, — де вже тут було думати їхати в інший кінець міста?

Усе було принесено на жертву заводові: дні, ночі спочинок, увага, турботи, втіха здійснених досягнень, розчарування, схвильованість надії… На мене лягали найрізноманітніші справи. Хоч я з фаху інженер-хемік і сфера моєї діяльности на металурґійному заводі обмежується лабораторією, але не було доручення, що тієї зими не припадало мені виконувати.