Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

Твори Домонтовича — це часто тексти з подвійним дном. Автор дбає про викінченість сюжету, який може захопити читацьку увагу, про виразність індивідуальних характеристик персонажів. Проте сюжет цікавить його не сам по собі, а як засіб для розгортання певної філософської колізії, для віднайдення складних і разючих аналогій між віддаленими історичними епохами, часовими відрізками, подіями. Парадоксальне зближення контрастних понять і оцінок, гра з офіційними ідеологічними, культурними, жанровими, стильовими й мовними канонами витворює у тексті складне плетиво мотивів, відсилок, перегуків, інтелектуальних загадок для підготовленого читача. У цьому сенсі можна говорити про елементи постмодерного письма у прозі Домонтовича.

Його формальні експерименти особливо цікаві у малих жанрах. Скажімо, «Приборканого гайдамаку» автор визначив як «новелу з кільцевим сюжетом». Роздвоєність свідомості головного героя, селянського повстанця, що став слухняним знаряддям високої політики і виступив проти колишніх товаришів по зброї, продемонстровано через введення віртуального співрозмовника. «Двоїлося. Двоїлося почуття. Двоївся він сам. Світ роздвоювався на дві частини. Тривога охоплювала його, нудьга, од якої хотілося вити, як дикому звірю. Але коли це надходило до нього, він уже не знаходив порятунку. Хто міг би сказати йому, чи це не він іде тепер по підземному ходу з ліхтарем у пітьмі, рахує кроки, згадує, в який бік йому звернути, лічить сходинки, що ведуть його вгору, натискує на камінь… Сава хоче кричати від жаху, бо він не знає тепер, хто він, де він і що з ним». В окремі моменти важко з певністю сказати, чи ми чуємо суперечку двох внутрішніх голосів, двох «я» Сави Чалого, чи справді до нього через потаємний хід завітав повстанець Гнат Голий, щоб покарати за зраду. Постріл, який обірвав життя героя, можна сприйняти і як акт самогубства, і як вбивство, здійснене рукою прийшлого месника. У новелі «Спрага музики» автор використовує ряд композиційних новацій, вдається до гри з різними точками зору, аби передати враження, викликані поезією й музикою, викликати суґестивний ефект. У багатьох творах маємо досить складну оповідну структуру. Часто вводяться документальні уривки, приховані цитати, сплітаються вибагливі ланцюги асоціацій.

Брак інтелектуальної, філософської прози в українському письменстві завжди відчувався дуже гостро. Наш запізнілий пасеїстський романтизм, риторику якого так і не змогли подолати непослідовні українські модерністи, у XX столітті вже ставав естетичним тупиком. Утвердження жанру інтелектуального роману, пов'язане насамперед з іменами Валер'яна Підмогильного та Віктора Домонтовича, було надзвичайно важливим для модернізації літератури, оновлення стильового канону. Завданням модернізації служило уже саме розширення тематичних, часових, навіть суто «географічних» рамок. Райнер Марія Рільке, Франсуа Війон, Йоганн Кеплер, Франциск Ассізький стають персонажами повістей і оповідань Домонтовича.

Мотиви, постаті, образи, взяті з різних європейських літератур, увіходили в тексти Домонтовича цілком органічно. І український культурний процес він так само бачив невід'ємним від загальноєвропейських процесів. У нашій власній літературній історії його здебільшого цікавили західники, культуртреґери. Це західництво було, знаємо, визначальним як для кола київських неокласиків, до якого належав Віктор Петров, так і для мурівських інтелектуалів. Зокрема, прагнення показати нерозривність українських культурних процесів із загальноєвропейськими тенденціями зближувало кількох найталановитіших мурівських прозаїків, як-от Домонтовича, Косача, Костецького.

Життєвий шлях Віктора Петрова-Домонтовича можна аналізувати, якщо йти за його ж власними твердженнями про відносність будь-яких ціннісних суджень, у різних системах координат. Належав до літературного покоління, творча самореалізація якого відбувалася за найнесприятливіших зовнішніх умов. Повторюся, що вибирати можна було лише між роллю жертви і ката, стоїчного мученика і юди, каторжника й улесливого придворного співця. Найбільші поети епохи, Рильський, Тичина, Бажан, зраджували музі задля служіння політичній злобі дня. Всі вони якось співпрацювали з режимом. Віктор Петров так само мусив поступатися принципами. Посади в академічній ієрархії, співпраця з НКВС-КДБ, розвідницька місія… Після повернення до Радянського Союзу в еміґраційній пресі не бракувало звинувачень у зрадництві, дволикості, підступності. Коли не відходити від традиційної моралі (в українському випадку це до того ж максималістська мораль стоїчних борців, мучеників ідеї у ворожій облозі), то всі згадані звинувачення виглядають слушними. В нашому національному пантеоні загалом якось більше увінчували мучеників, ніж переможців.