Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

Буває різний голод. Може бути голод берлінця 1946 p., що, переходячи з одного «льокалю» до іншого, з'їдав стільки «штамів», немаркованих страв, скільки він встигає зробити це за обіденний час, з 12-ої до двох, поки, нарешті, в кожному з наступних «льокалів» він не почує сакрального «авс». Він може з'їсти відразу 14 тих самих овочевих салатів: редька, буряк, морква, зелена салата, і з наповненим їжею шлунком відчувати ніяк не насичувану порожнечу, — заблуканий у берлінських руїнах мандрівник, що цей маніакальний процес насичування обертає в маячневе: кудись ще піти й десь ще щось з'їсти.

Найстрашніший голод — зимовий голод, пустельний і злий! Такий був голод Харкова 42 року. Благословім же долю, що в Києві в 20 році голод прийшов з весною, а не взимку!..

Голод почав відчуватися ще в грудні 19 року, поволі він збільшувався й свого апогею досягнув у травні й червні 20-го. Село довкола було сите, мало, як то кажуть, хліб і до хліба. Місто було ізольоване й замкнене. На шляхах під Києвом стояли «заградиловки», що їх завданням було не допустити до Києва довозу продуктів, які були потрібні для фабричних центрів і армії й підлягали реквізиції на селі в порядку «продразверстки».

Про зиму 19–20 р. згадує Ю. Клен. «Київ був без палива, люди рубали дерева в Кадетському гаю і котили їх додому (для цього в кожний кінець колоди вбивалося по цвяху, до якого прив'язувано мотузка), воду носили з криниць поза містом, вночі палили каганці, а базари були порожні».

Люди існували з запасів що їх вони мали ще з минулого, 19-ого року: п'ятипудовий лантух борошна, поставлений у перегородженій шафами й простиралом кімнаті на стілець коло ліжка. Якийсь пуд чи два пшона, торбина з цукром, шмат сала й неповна пляшка олії.

Чавунна буржуйка — червоний, благодатний, палаючий бог!.. — стояла посередині кімнати. Рура виходила в димохід або через кватирку чи шибку фрамуги надвір. На буржуйці варили ячмінну каву й кашу. Пшоняна каша заступала все: хліб, перше й друге. Її їли на снідання, в обід і на вечерю, їли гарячу й холодну, рідку до юшки й густу, як печеня, солону й солодку, з оцтом, перцем, цукром, олією або салом, поки ще був товщ. Їли, поки вистарчало зроблених запасів. Коли їх не стало, не їли. Майже не їли.

В Києві їли пшоняну, в Одесі того ж року ячну кашу. Це далеко гірше. Ячна крупа багато остогидливіша за пшоно. Уже не можна було витримати!.. Одного разу одесити на бюсті Маркса, що замінив на ґранітному цоколі пам'ятника Катерину, побачили паперову торбинку. В торбинці була ячна крупа, і на ній — торбинці — напис: «Їж сам!».

А. В. М-в приходив до нас кожного дня. Він приходив, сідав коло стола, й з того моменту, як він сідав, зір його лишався прикутим до шафки. Там на нижній поличці стояв плетений з лози коробок і в коробку на простеленій, синій з білими взорами серветці лежав тоненький шматок хліба. Гість сидів годинами, дивлячись на той хліб: чи брав він участь у розмові, чи вичерпавши всі теми, мовчав, він не зводив зору з хліба. Він сидів терпляче, сповнений сумнівів, у невиразному чеканні. Він вагався: гордість, почуття самоповаги, вироблені поняття й звички змагалися з нестерпністю притамовуваного бажання. Але тоді приходила якась мить, коли він уже не міг стримувати себе. Він швидко підводився, нахилявся над коробком, брав з нього цей тоненький шматок і, розламуючи на дрібні крихти, з похапливою повільністю з'їдав. І так повторювалося щодня, щоранку. Цей шматок хліба на синій серветці в коробку став для нього ідеєю, метою життя, принципом. Тривале вичікування він обернув у методу, як і цей комплекс потроєного руху: раптом підвестися, нахилитися, взяти!.. Але голод збільшувався, і він зрадив себе, він більше не здібний був чекати, як спершу. Тепер він входив до хати й відразу йшов до коробка, брав хліб, з'їдав і тоді вже тільки вітався. Але одного дня, нахилившись над коробком, він не найшов у ньому нічого. Я пам'ятаю цей момент, трагедію людини, враження пережитої катастрофи: він випростався, розгублено й безпорадно оглянув нас, кімнату, ще раз кинув побіжний погляд на полицю і, мовчки, нахмурений, сів.

Люди пухли з голоду. Перший, кого я побачив опухлим, був Вл. Він вийшов з-за рогу вулиці мені назустріч, жовтавий, пухлий, оброслий неголеною бородою, подібний на чуперадло, зроблене з вати, води чи воску. Як звичайно, він був у своїй сірій демісезонці, але ґудзики вже не сходилися на роздутому череві, і на слоноподібних згрубілих його ногах, замість черевиків, були взуті ґумові гальоші. Він привітно посміхнувся мені, цей самотній, замкнений у собі, ніяковий холостяк, викладач Учительської семінарії, але посмішка не рушила мертвотної вибряклости щік. В густій сутіні дерев він здавався великим, громіздким, темним. Ми розійшлися.