Дівчинка з Землі

Побачивши мене, Громозека спустив на підлогу згорнуті для зручності щупальці, в чарівній усмішці роззявив свою півметрову пащу, по-дружньому потягся мені назустріч гострими пазурищами і, набираючи швидкості, кинувся в мій бік.

Якийсь турист, що ніколи раніше не бачив жителів планети Чумароз, заверещав і знепритомнів. Та Громозека на нього не образився. Він міцно обхопив мене щупальцями і притиснув до гострих пластинок на своїх грудях.

— Старина! — ревів він, як лев. — Скільки літ, скільки зим! Я вже зібрався летіти в Москву, щоб тебе побачити, і раптом — очам своїм не вірю… Яким побитом?

— Ідемо в експедицію, — відповів я. — У вільний пошук по Галактиті.

— Це чудово! — з почуттям сказав Громозека. — Я щасливий, що тобі вдалося подолати підступи злозичливців і вирушити в експедицію.

— Але в мене немає злозичливців.

— Ти мене не ошукаєш, — промовив Громозека, докірливо трясучи перед моїм носом гострими, загнутими пазурами.

Я не став заперечувати, бо знав, який недовірливий мій друг.

— Сідай! — наказав Громозека. — Робот, пляшку грузинського вина для мого найкращого друга і три літри валер’янки для мене особисто.

— Слухаю, — відповів робот-офіціант і покотив на кухню виконувати замовлення.

— Як життя? — допитував мене Громозека. — Як дружина? Як донька? Вже навчилася ходити?

— У школі вчиться, — сказав я. — Другий клас закінчила.

— Чудесно! — вигукнув Громозека. — Як швидко біжить час…

Тут моєму другові спала сумна думка, і, будучи дуже вразливою особою, Громозека оглушливо застогнав; димучі їдкі сльози покотилися з восьми очей.

— Що з тобою? — стривожився я.

— Ти тільки подумай, як швидко плине час! — промовив Громо зека крізь сльози. — Діти ростуть, а ми з тобою старіємо.

Він, розчулившись, випустив із ніздрів чотири струмені їдкого жовтого диму, що оповив ресторан, але відразу ж опанував себе й оголосив:

— Даруйте мені, благородні відвідувачі ресторану, я постараюсь більше не завдавати вам прикрощів.

Дим розповзався поміж столиками, люди кашляли, і дехто навіть вийшов із залу.

— Ходімо й ми, — сказав я, задихаючись, — а то ти ще чогось накоїш.

— Твоя правда, — покірно згодився Громозека.

Ми вийшли в хол, де Громозека зайняв цілий диван, а я примостився поруч нього на стільці.

Робот приніс нам вино і валер’янку, келих для мене і літрову банку для чумарозця.

— Де ти зараз працюєш? — спитав я Громозеку.

— Будемо розкопувати мертве місто на Колеїді, — відповів він. — Сюди прилетів по інфрачервоні детектори.

— Цікаве місто на Колеїді? — спитав я.

— Може, й цікаве, — відповів обережно Громозека, який був страшенно забобонний. Щоб не зурочити, він провів чотири рази хвостом біля правого ока і сказав пошепки: — Баскурі-баріпарата.

— Коли починаєте? — спитав я.

— Тижнів через два стартуємо з Меркурія. Там наша тимчасова база.

— Дивне, непідходяще місце, — сказав я. — Половина планети розжарена, половина — крижана пустеля.

— Нічого дивного, — заперечив Громозека і знову потягся по валер’янку. — Ми там торік відшукали залишки корабля Північних мандрівників. От і працювали. Та що я все про себе та про себе! Ти мені краще про свій маршрут розкажи.

— Я знаю про нього тільки приблизно, — відповів я. — Ми облетимо спочатку кілька баз по сусідству із Сонячною системою, а потім підемо у вільний пошук. Часу — три місяці, корабель чималий.

— На Еврідіку не збираєшся? — спитав Громозека.

— Ні. Малий дракончик уже є в Московському зоопарку, а Великого дракончика, на жаль, ще ніхто не зміг піймати.

— Навіть якби ти його й піймав, — сказав Громозека, — все одно на твоєму кораблі везти його не можна.

Я згодився, що Великого дракончика на “Пегасі” не повезеш. Хоч би тому, що його денний раціон — чотири тонни м’яса та бананів.

Ми трохи помовчали. Приємно сидіти з давнім другом і нікуди не поспішати. Літня туристка в бузковій перуці, прикрашеній восковими квітами, підійшла до нас і боязко простягла блокнот.

— Не відмовте, — попросила вона, — написати мені автограф на згадку про випадкову зустріч.

— Чому б і ні? — сказав Громозека, простягши пазуристе щупальце по блокнот.

Старенька зажмурилася від жаху, і її тонка ручка затремтіла.

Громозека розгорнув блокнот і на чистій сторінці розгонисто написав:

“Прекрасній, юній землянці од вірного шанувальника з туманної планети Чумароз. Місяць. Ресторан “Місяцехід”. З березня 2074 року”.

— Спасибі, — прошептіла старенька і відступила дрібненькими кроками.

— Я добре написав? — спитав мене Громозека. — Зворушливо?

— Зворушливо, — згодився я. — Тільки не зовсім точно.

— А що?

— Це зовсім не юна землянка, а літня жінка. І взагалі — землянкою колись називали первісне житло, викопане у землі.

— Ой, яка ганьба! — засмутився Громозека. — Але ж у неї квіточки на капелюсі. Зараз же дожену її і перепишу автограф.

— Не варто, друже, — зупинив я його. — Ти її тільки перелякаєш.

— Так, важкий тягар слави, — мовив Громозека. — Але приємно усвідомлювати, що найвидатнішого археолога Чумарози впізнають навіть на далекому земному Місяці.