Дівчинка з Землі

Елла була справжня красуня і всім нам дуже сподобалася. Навіть індикатор від почуттів, що переповнили його, став зовсім прозорим.

— Все не має значення, — повторила Елла, поправляючи світле волосся. — Туманність спіймано, і тепер лишилося тільки довезти її до Землі, аби скептики переконалися, що вона існує.

Я промовчав, бо під скептиками вона мала на увазі, звичайно, мене. І я навіть пригадав, що якось зустрічався з нею на конференції й висміяв за захоплення фантастикою. Існує на світі безліч реальних, звичайних тварин, вивченню яких варто присвячувати час і зусилля, — це і Малий дракончик, і кущики, й індикатор. Але ж жива туманність здавалася мені вигадкою. Так я тоді й сказав.

— Кого я бачу! — вигукнула Елла, вгледівши Другого капітана. — Я вас кілька років не бачила.

Як ви почуваєтесь? Досі ще літаєте?

— Ні, — відповів Другий капітан, — переважно я сидів на одному місці.

— Це непогано, — підтримала його Елла. — І на одному місці можна знайти безліч справ. А чия це чарівна дитина?

— Мене звати Аліса, — відповіла чарівна дитина.

— Аліса. Незвичайне ім’я.

— Звичайнісіньке. Аліса Селезньова.

— Постривай-но. А твій батько не в Московському зоопарку працює?

— У зоопарку, — відповіла Аліса, яка не знала, що ми розходимося в наукових поглядах.

— Отож, Алісо, коли побачиш свого батька, перекажи йому, будь ласка, що жива туманність — не біологічна маячня, і не фантастика, і не казкова вигадка, як він любить повторювати, а найзвичайнісінька реальність.

— До речі, — сказала Аліса, — мій батько тут. Ось він.

Мені нічого не лишалося, як вийти наперед і привітатися.

— Даруйте, — мовив я. — Я визнаю свою помилку.

— Ну й чудово, — відповіла Елла. — Ви мені допоможете згодом досліджувати туманність?

— Залюбки.

Тоді Елла обернулася до свого чоловіка:

— Розкажи, чому ти тут опинився?

— Другий попав у біду, — коротко відповів Сева, — і треба було негайно його виручати. От ми й зробили це. З допомогою наших нових друзів.

— А в яку біду ви попали, капітане?

— У полон до піратів.

— До піратів? — здивовано перепитала Елла. — Але ж ви їх перемогли давним-давно.

— Перемогли, та не до кінця. Знаєте, як буває, якщо залишиш одну бур’янину на грядці?

— І все ж не розумію, — розвела руками Елла. — Ну хто в наші дні сидить по чотири роки в полоні?

Елла прилетіла до нас мовби з іншого світу. Із того світу, в якому ми звикли жити, але від якого відірвалися останніми днями. І справді, їй важко було б повірити, якби ми почали розповідати про мордування, підземелля і зраду. І через те ніхто не став із нею сперечатися.

— А що ви зробили з піратами? — спитала Елла.

— Один сидить у клітці. Два — у в’язниці. А найгладкіший і найхитріший щойно був тут, — відповів Другий капітан. — До речі, де він?

Товстун пропав. Щойно сидів на траві, боязко усміхався — і пропав. Ми обнишпорили всі зарості довкола, оглянули кожен кущ — утекти далеко він не встиг. Та й говорун підняв би тривогу.

— От тобі й маєш, — докірливо мовила Елла, — не могли вберегти одного пірата! Хіба це справжнє виполювання?

І тут я помітив, що туманність гойдається сильніше, ніж досі. Я придивився. Кілька вічок сіті були розрізані.

— Я знаю, де він! — крикнула Аліса, яка підбігла за мною до сі ті. — Він у туманність заліз.

— Ти тут, Веселуне У? — спитав Верховцев, нахиляючись.

Туманність заворушилася, ніби копиця сіна, в яку заліз бродячий пес.

— Зараз випустимо туманність і побачимо, — рішуче сказав Перший капітан.

— Ні в якому разі! — обурилася Елла. — Другої такої не знайдемо!

Нерви у товстуна не витримали. З туманності висунулась його голова. Очі були вирячені, і він швидко дихав, — напевно, в туманності було погано з повітрям.

І раптом товстун стрілою вилетів із туманності й кинувся бігти по галявині.

— Куди ти? — гукнув йому навздогін Другий капітан. — Все одно піймаємо. Не поспішай, у тебе ж хворе серце!

Але товстун не чув. Він мчав поміж кущами, перестрибував через ями, спотикався, розмахував руками.

І птах Крок, що ліниво кружляв у високості, побачив його згори і спікірував на нього, як коршун на зайченя.

Ще секунда — і товстун уже теліпався в повітрі, ніби біг далі, а птах підіймався так швидко, що, коли Другий капітан вихопив пістолет, він піднявся на півкілометра.

— Не стріляй, — зупинив його Перший капітан. — З такої висоти він розіб’ється…

І немовби наврочив.

Товстун якось вивернувся у пазурах птаха, забився, і він випустив його.

Наче ганчір’яна лялька, товстун летів до землі. І зник за пагорбом.

Ми мовчали.

Потім Зелений сказав:

— Він сам себе покарав. Краще й не придумати.

І всі з ним погодилися.

А туманність тим часом тихенько виповзала із сіті. Вона витікала як кисіль, розповзалася навсібіч, і коли ми опустили очі, то побачили, що стоїмо по коліна в сірому киселі.

— Держіть її! — крикнула Елла. — Вона ж утече!

І туманність утекла. Вона огорнула нас непрозірною млою, а коли імла розтанула, у нас над головами погойдувалася велика сіра хмара.

— Все одно збиралися стартувати, — сказав Другий капітан, — отож попрошу поквапитися.