Діви ночі

Відшукав я пані Аліну — простіше не буває — за телефонним довідником. Я так втішився, що подзвонив не відразу, боячись, що натраплю на її однофамільницю або дізнаюся ще прикрішу річ — вона вже не живе. У мене билося серце, коли я набирав цей номер. У голові крутилося відразу кільканадцять фраз на всі випадки життя. І коли в слухавці пролунав хрипкий жіночий голос, такий характерний для кобіт, що палять цигарки, я вже був певен на всі сто, що натрапив таки на неї.

— Пані Аліна?

— Слухаю.

— Чи не міг би я з вами зустрітися? Я збираю матеріал про довоєнний Львів.

На хвильку в слухавці зависла тиша, потім почувся якийсь шепіт, щось скрипнуло.

— А хто вам мене порекомендував?

Її голос злегка бринів металом.

— Я цілком випадково знайшов в архіві вашу справу… І подумав… а що, як ви лишилися у Львові?

— Хтось же таки мусив лишитися, нє? — тут вона розсміялася, і крига скресла. — Як вас звати і кілько маєте літ?

— Юрко. Двадцять чотири, — випалив я.

— Що я вам вповім, пане Юрцю. Можете прийти до мене, я поговор’ю з вами, і якщо ви мені припадете до ґусту, то, може, я вам дещо й вповім. Чекаю вас в суботу о десятій ранку. Знаєте Кривчицьку дорогу?

— Звичайно. — Там є така маленька сліпа вуличка — Рутяна. А на тотій вуличці зувидите кам’яницю на два поверхи з великим ґанком. Перед кам’яницею — квітник і виноград. На фіртці пишеся, жи злий пес, але можете мого Мопся не лякатись, бо він не кусає, йно лизькає. До зустрічі.

Я поклав слухавку і якийсь час перебував у стані нервового вичерпання. Я не сподівався, що вдасться так легко домовитися. У суботу я купив на базарі червоні рожі, прихопив із хати пляшку «Токаю» і на крилах влетів у маленьку сліпу вуличку під назвою Рутяна. Вуличка вміщала всього вісім будинків — чотири зліва й чотири справа. Кам’яниця пані Аліни потопала в розквітлих кущах бузку, а доріжка до будинку була вся оповита виноградними лозами, з яких звисали зелені ще китиці. На фіртці красувалася табличка з намальованою вищиреною псячою пащекою. Але коли я зайшов на подвір’я, назустріч мені вибіг кудлатий пудель з рожевим бантом під шиєю і привітно завихляв хвостиком.

Пані Аліна, худа висока пані, розмальована і напахчена, зустріла мене в китайському шляфроку і в хитромудрому строкатому тюрбані. В пальцях крутила довгого червоного мундштука з тоненькою коричневою цигаркою «More», і коли розкрила вуста, то разом з кучерявим димом закружляли в повітрі слова вітання.

— О-о, то є пан Юрцьо? Моє поважання! Як мило з панського боку — такі ружі! Прошу досередини. Там у мене в хаті є ще двоє песиків, але ся не бійте, зі мною вам ніц не загрожує.

Вона не пішла, вона поплила поперед мене, гордо несучи свою струнку поставу.

— Прошу до сальону, — сказала вона.

Проминувши сіни, ми опинилися у просторому покої з великими широкими вікнами, пальмами і фікусами, зі старими меблями і картинами. У куті височів оздоблений мозаїкою коминок, на дерев’яній полиці біліли статуетки порцелянових панночок і кавалерів. Над самим коминком пишалася вродою оголена панна зі скрупульозно виписаного портрету. Тіло її бронзовіло на блідо-рожевій постелі, а в кутиках медових вуст гуляла фіґлярна усмішка. Витончену фігуру оздоблювали великі перса з грайливо задертими пиптиками, права рука зі жмутом орхідей кокетливо затуляла низ живота.

— Це ви! — захоплено скрикнув я.

— Ох, це було так давно!

Вже з самої сецесійної манери художнього письма можна було відгадати автора портрету.

— Невже сам Новаківський?

— О, то ви ся трохи розумієте на мистецтві? Олюсь був частим гостем у моєму сальоні. То була велика дитина. Коли продавав свої картини, то плакав.

— Ви просто красуня!

— Е, був кінь та з’їздився! — засміялася пані Аліна.

У цей момент до вітальні увійшло двоє здоровенних чорних псів, сам вигляд яких викликав на моїй спині зимний піт. Пси цілком мирно мене обнюхали і вляглися під стіною.

— Знайомтеся — це мої песики Адольфик і Йосько. Ще маю зграйку зледачілих котів, які мешкають із псами в якійсь таємній змові, бо не звертають одне на одного жодної уваги. Коти мають не менш поетичні імена: Берія, Каганович, Ріббентроп, Геббельс і Молотов.

— Невже ви їх так і кличете?

— Де там! Я кличу їх значно ласкавіше — Берцьо, Казьо, Рібусь, Гебусь і Мольо. А хто, гадаєте, найліпше миші ловить? Берцьо! Майстер своєї справи. А от Казьо дуже вже скаправів. Якось наклав посеред хати. Ох, і дала ж я йому перцю! Та ви сідайте на канапі і чуйтеся як вдома. Чай чи каву? Чай! З молоком чи без? Рекомендую на англійський манір з молоком. Спочатку наливаємо в горнятко окріп, потім чай і щойно вкінці молоко. У жодному випадку не навпаки. Затямили? І ні грама цукру! То тільки москалі цмулять гербату з цукром.

Я розлив «Токай», пані Аліна надпила і всміхнулася.

— То моє улюблене вино. Ви маєте нюх, пане Юрцю. Ну, а тепер оповіджте мені дещо про себе.