— У нас чотири яєчка! У нас чотири хороші яєчка! У нас буде чотири розумних, красивих пташенятка!
— Їх викрадуть ворони, як і мене! — закричав Нільс, пролітаючи над ними.
— Хто це кричить? Кого поцупили ворони? — заметушилися шпак і шпачиха і про всяк випадок сховалися в своєму будиночку.
— Мене поцупили! Мене, Нільса Хольгерсона! Скажіть це Ацці Кебнекайсе! — прокричав бідолашний воронячий бранець і весь зіщулився, готуючись до розплати за свою сміливість.
Але ворони не чули його. Вони щосили працювали крильми, поспішаючи до гори, яка самотньо височіла серед голого поля.
3
Ще здаля Нільс побачив якусь темну хмару, що повисла над горою. Її крутило, наче вихор на одному місці, то підіймаючи вгору, то прибиваючи до землі.
Фумле-Друмле і його супутник грудкою впали в цю живу хмару.
— Скор-ріше! Скор-ріше! Скор-ріше! — закаркали ворони, й уся зграя завертілася ще швидше.
Нільс розгублено роззирнувся навсібіч.
«Навіщо вони мене сюди притягли? Що їм від мене потрібно?»
І, наче у відповідь, Фумле-Друмле дзьобнув Нільса в голову, підштовхуючи його до глека.
— Дивись пр-рямо, — прокаркав ворон. — Цей глек повен срібла. Ти повинен відкрити його. Не відкриєш — очі виклюємо, відкриєш — з шаною відпустимо.
Фумле-Друмле хитро підморгнув своїм прихвосням, і всі вони дружно закаркали:
— Спасибі скажемо!
— Провідника йому дамо!
— Та ще й якого! Рудого, пухнастого!
Тут з-поза великого каменя вистромилася гостра морда Смірре. Вистромилася й одразу сховалася.
«Ага, ось чиї це витівки, — подумав Нільс. — Ловко придумано! Тепер відкривай не відкривай — один кінець. Та ще побачимо, хто кого здолає».
Нільс підійшов до горщика, з поважним виглядом постукав по боках, по кришці, потім позвав Фумле-Друмле і тихо сказав йому:
— Знаєш, глека відкрити мені, звичайно, завиграшки. Тільки, здається, даремно ви клопочетеся: все одно срібла вам не бачити.
— Як це не бачити? — обурився Фумле-Друмле.
— А отак-от і не бачити! Ви ось зв'язалися з лисом Смірре, а він тільки й жде, як би вашим сріблом поживитися. Щойно я відкрию глека, він одразу ж на срібло накинеться — вам жодної монети не залишить.
Фумле-Друмле блимнув очима.
— То он воно що! — сказав ворон. — Хитрий лис, але й я не простак. Ні, старого отамана йому не провести! Ти відкривай глека. А я вже з рудим поквитаюся.
Нільс витяг свого ножика і став поволі колупати кришку. Тим часом Фумле-Друмле підлетів до Смірре.
— Знаєш що, друже, — сказав він лисові, — мабуть, ти злегковажив. Навіщо ти висунув свою морду? Тільки налякав хлопчиська. Бачиш, він тепер зі страху ледь живий. Ти б сховався абиде подалі… А вже коли він справиться із ділом, відкриє глека, я тобі миттю дам знати: тричі каркну.
Лис невдоволено забурчав, але робити нічого — сам винен. Він відбіг неподалік і сів за кущем.
— Далі, далі йди! — каркнув ворон.
Він дочекався, поки лис зовсім зник у горах, і лише тоді повернувся до Нільса.
— Тепер мерщій до діла, — сказав Фумле-Друмле.
Але відкрити глек було не так просто. Дерев'яна кришка міцно засіла в шийці. Нільс дряпав її своїм маленьким ножичком уздовж і впоперек, та все даремно, кришка — ані руш. А тут іще ворони каркають над душею:
— Скор-ріше! Скор-ріше! Скор-ріше! Відкр-ривай! Відкр-ривай! Відкр-ривай!
І наскакують на нього, клюють, б'ють крильми — і поворухнутися не дають.
— Ну ж бо, р-р-розійдіться! — скомандував раптом Фумле-Друмле.
Ворони злостиво закаркали, але не посміли ослухатися свого отамана і відлетіли вбік.
Нільс полегшено зітхнув і став оглядатися довкруги: чи немає поблизу чогось міцнішого та більшого за його ножичок?
Біля глека валялася міцна, гостра, геть обгризена кістка. Нільс підняв її. Потім виколупав із землі камінь і взявся до діла. Він спрямував кістку, наче долото, між кришкою і шийкою, і заходився бити по ній каменем. Він бив доти, аж поки кістка ввійшла майже наполовину. Тоді Нільс обома руками вхопився за кінець, що стирчав зовні, і повис на ньому як тягарець. Він весь натужився, напружив м'язи і навіть підібгав ноги під живіт, щоб стати важчим. І от кришка заскрипіла, затріщала і раптом вилетіла з шийки, як ядро з гармати. А Нільс сторчголов покотився по землі.
— Ур-ра! Ур-ра! Ур-ра! — закаркали ворони і кинулися до горщика.
Вони хапали монети, клювали їх, качали, а потім високо
підкидали і знову ловили.
Монети виблискували, іскрилися і дзвеніли в повітрі. Справжній срібний дощ падав на землю. А ворони, наче очманілі, без угаву каркали і кружляли на одному місці.
Фумле-Друмле не відставав від них.
Нарешті він згадав про Нільса і підлетів до нього.
У дзьобі він мав затиснену блискучу новеньку монету. Кинувши її прямо в руки Нільсові, він прокаркав:
— Бери свою частку і — в путь! Старий Фумле-Друмле ніколи не кидає слів на вітер. Ти допоміг мені уберегти від Смірре срібло, а я допоможу тобі уберегти від нього голову. Тільки до вашого острова летіти дуже далеко. Я спущу тебе за ланом, біля села, а то мої молодці без мене все срібло розтягнуть, мені нічого не залишать.