За хвилину я вже сидiв бiля окуляра телескопа, а мiй штурман гарячкове обдирав у коробцi усi дроти. Я йому навiть свiй пасок вiддав - ще дроту не вистачить на вуздечку. Комета не кiнь, уу так просто не загнуздасш...
А комета, скажу я вам, трапилася напрочуд гарна! Око вогнем горить, грива i хвiст усiма кольорами сонячного спектра виграють. Така красуня, а в чубчик ще срiбнi зiрки вплетенi. I, головне, хода добра!
Милуюся я нею, а сам Азимута кваплю:
- Швидше! Швидше, тисяча астероудiв i сто штучних супутникiв!
А його й квапити не треба, старасться хлопець, як стародавньоiндiйське шестируке божество. Руки у нього аж танцюють.
Нарештi вiн упорав свою роботу, i можна було починати складний маневр, аби вправно загнуздати досi не приборкану комету.
- Ввiмкнути двигуни з правого борту! - хрипким вiд хвилювання голосом наказав я. - Чергою, вогонь!
- рсть, капiтане! - вiдгукнувся Азимут.
З правого борту заторохтiло, i курси ракети та комети вирiвнялися.
- З лiвого борту чергою, вогонь!
- рсть, капiтане!
- З обох бортiв залпом, вогонь!
- рсть, ссть, капiтане!
Тепер ми з кометою йшли нiздря у нiздрю. Щоб довершити маневр, слiд було поодинокими пострiлами з правого борту тихесенько пiдiгнати коробку впритул до комети, пришвартуватися до неу i накинути оброть.
- З правого борту поодинокими пострiлами через два iнтервали, вогонь! наказав я.
- рсть, капiтане!
Але правий борт мовчав.
Я хапливо кинув оком на покажчики палива i побачив, що в баках порожньо, як у кишенях стародавнього п'янички. Як не щастить, то не щастить.
Азимут зiтхнув i знову сiв похмуро жувати свою хлорелу.
I тут, сам не знаю як, я пригадав основний реактивний закон. Я не пам'ятаю, як точно його формулювати, а суть його така: якщо у космосi вiдштовхуються одне вiд одного два тiла навiть рiзноу ваги, то вiдлетять вони одне вiд одного обернено пропорцiйно своуй масi. З цього закону з математичною переконливiстю випливало, що коли Азимут з його богатирськими м'язами кiлька разiв пiдштовхне коробку, то ми хай не скоро, але щасливо довершимо маневр.
- Азимуте," - кажу я штурмановi, - досить тобi натоптуватися. Перед важкою фiзичною працею це шкiдливо! - i далi знайомлю його iз своум задумом.
Бачили б ви, як вiн зрадiв!
- Капiтане, з вами хоч на край Всесвiту!
Отож перев'язав я штурмана мiцною линвою, щоб не загубити його у космiчнiй безоднi, а вiн уперся ногами у порiжок правобортового отвору i щосили вiдштовхнувся. I, знасте, коробка посунулася до комети. Пiдтягнув я його линвою назад, i вiн знову вiдштовхнувся, i ми знову зрушили.
Нараз я з жахом уздрiв, що комета почала нас потроху випереджати. Час гаяти не можна. Я блискавично пiдрахував подумки i переконався, що коли ми чекатимемо наслiдку Азимутовоу штовханини, то комету навiть за хвiст не впiймасмо.
Отодi, нi секунди не вагаючись, я наважився на вiдчайдушний крок, певнiше - на вiдчайдушний стрибок.
Я надiйним морським вузлом прив'язав до арматури коробки линву, на якiй тримався Азимут, iншою линвою оперезався сам, видряпався на нiс коробки, прицiлився i героучно стрибнув просто на голову кометi.
Спершу це уу приголомшило. Але потiм чого вона тiльки не виробляла! Рвонула так, що на кiлька десятирiч випередила саме свiтло, а потiм почала так вибрикувати, наче хтось уу перед тим приперчив.
А я нiчого, тримався за гриву мертвим хапком. I ще коробку за плечима тягну, за якою на буксирi безпорадно телiпасться мiй Азимут.
Але зрештою вибрики комети менi набридли. Я пригадав, як у нас укоськують диких необ'ужджених коней, i вирiшив дiяти за цим земним трафаретом. Все одно, думаю, у мосму становищi нiчого не надумасш. Словом, зняв я капелюха i накрив ним кометi око. I що ви гадасте? Вона вмить стала така тиха, сумирна i слухняна, наче все життя в ракетному запрягу ходила.
А далi все вже було просто. Ми з Азимутом спритно загнуздали комету, я вiдгвинтив вiд коробки антену, щоб про всяк випадок мати батiг, i полетiли ми до Сонячноу системи - тiльки зоряна курява здiйнялася. Куди там стародавнiм вiзникам!
- Агей, баский!
Азимут у три пальцi свистить, антена лунко ляскас, а душа радiс...
Тим часом на Землi усi астрономи переполошилися. Помiтили-таки у своу небеснi окуляри, що якась комета нi сiло нi впало звернула з свого вiковiчного шляху i невблаганно прямус просто до Землi.
Звичайно, газетярi здiйняли бучу, всiх наполохали, почали науково-фантастичнi жахи писати про зiткнення Землi з кометою. Такого переляку не було навiть 1910 року, коли наша планета пройшла крiзь розкiшний хвiст комети Галлея. I 1927 року менше панiкували, а тодi Земля майже впритул (якщо дивитися в астрономiчному масштабi) пройшла повз комету Понса-Вiннеке.
А я навiть не можу людство заспокоути, бо геть усi дроти, навiть вiд передавача, пiшли на вуздечку. Ще й з антени, як ви знасте, я змайстрував собi батiг.
- Що робити, Азимуте? - питаю я свого вiрного штурмана.
- А що тут удiсш? - цiлком слушно вiдповiдас вiн. - Розстрiляс нас людство термоядерними босголовками...
- Не журися, хлопче, - обiцяю я йому, хоч сам у цю обiцянку анiтрохи не вiрю, - якусь сигналiзацiю знайдемоу