Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням

У разі повторюваного впливу того самого чи подібного приємного стимулу початкове відхилення у бік задоволення стає слабшим і менш тривалим, а подальша реакція на боці болю стає сильнішою й тривалішою – науковці позначили цей процес терміном «нейроадаптація». Інакше кажучи, завдяки такому повторенню наші гремліни стають більшими, спритнішими й численнішими, тому ми потребуємо більше відповідного наркотику, аби отримати той самий ефект.

Коли людина потребує більше речовини, щоб відчути задоволення, або отримує менше задоволення від певної дози, це називається толерантністю. Толерантність є важливим чинником розвитку залежності. Для мене друге прочитання «Сутінків» було приємним, але не настільки, як перше. Читаючи «Сутінки» вчетверте (так, я прочитала весь роман чотири рази), я отримала значно менше задоволення. Перечитування не можна було навіть порівняти з першим прочитанням. Окрім того, щоразу, коли я читала роман, у мене виникала дедалі глибша невдоволеність і сильніше бажання повернути те відчуття, яке було у мене під час першого прочитання. Ставши толерантною до «Сутінків», я змушена була шукати новіші, сильніші форми цього ж наркотику, аби спробувати повернути колишні відчуття.

У разі тривалого вживання великої кількості наркотиків рівновага між задоволенням і болем зрештою схиляється у бік болю. Заданий рівень гедонічних відчуттів (задоволення) змінюється; водночас здатність відчувати задоволення слабне, тоді як уразливість до болю посилюється. Це можна уявити собі так: на тому боці терезів, де розташований біль, гремліни немов розбивають табір, розклавши на додачу надувні матраци й переносні барбекю.

Я дізналася про вплив адиктивних речовин з високим рівнем дофаміну на шлях винагороди у головному мозку на початку 2000-х, коли почала приймати дедалі більше пацієнтів, котрі зверталися у клініку з метою лікування хронічного болю за допомогою тривалого приймання великих доз опіоїдів (як-от оксиконтин, вікодин, морфін, фентаніл). Однак їхній біль з часом лише посилювався. Під впливом опіоїдів мозок змінював рівновагу між задоволенням і болем у бік болю. Початковий біль цих пацієнтів ставав ще сильнішим; до того ж у них з’являвся новий біль у тих частинах тіла, які раніше не боліли. Крім того, коли ми намагалися поступово звільнити таких пацієнтів від опіоїдів, у них послаблювався біль. Подібне явище, що часто спостерігалось й перевірялось під час досліджень на тваринах, отримало назву «індукована опіоїдами гіперальгезія».[43] Альгезія (від грецького algesis) – це чутливість до болю. Більше того, коли цим пацієнтам поступово зменшували дозу опіоїдів, вони відчували полегшення болю.[44]

Нейробіологиня Нора Волкоу та її колеги продемонстрували, що тривале споживання великої кількості речовин, що стимулюють вироблення дофаміну, зрештою призводить до дефіциту дофаміну. Волкоу проаналізувала процес передачі дофаміну у мозку здорових учасників контрольної групи порівняно з людьми, залежними від різних наркотиків, за два тижні після того, як вони припинили вживати ці наркотики. Нейровізуалізація мозку вражає. На зображеннях мозку здорових членів контрольної групи ділянка мозку у формі квасолини, що відповідає за винагороду й мотивацію, світиться яскраво-червоним кольором, указуючи на високий рівень нейромедіаторної активності дофаміну. На зображеннях мозку людей із залежністю, які припинили вживати наркотики за декілька тижнів до того, та ж ділянка мозку у формі квасолини має темно-пурпуровий колір, що свідчить про незначну передачу дофаміну або про її відсутність.

Докторка Нора Волкоу та її колеги зробили висновок: «Зменшення кількості рецепторів дофаміну D2 у тих, хто зловживає наркотиками, у поєднанні зі скороченням вивільнення дофаміну призводить до зниження чутливості мереж винагороди на стимуляцію природними винагородами».[45] Коли це відбувається, більше нічого не приносить задоволення. Інакше кажучи, гравці команди «Дофамін» беруть свої м’ячі й рукавиці та йдуть додому.

Приблизно за два роки компульсивного поглинання любовних романів я зрештою дійшла до того, що вже не могла знайти книжку, котра б мені сподобалася. Я немовбито виснажила свій центр задоволення від читання романів, й жодна книжка не могла відновити його. Парадокс у тому, що гедонізм (прагнення до задоволення заради задоволення) призводить до ангедонії, тобто нездатності отримувати будь-яке задоволення. Читання завжди було моїм головним джерелом задоволення й втечі від реальності, тому це стало для мене потрясінням і горем.

Мої пацієнти із залежністю розповідають про те, що на певному етапі наркотик уже не діє. Вони перестають відчувати наркотичне збудження. Однак відмовившись від наркотику, вони стають нещасливими. Найпоширеніші симптоми синдрому відміни будь-якої речовини, що спричиняє залежність, – тривога, дратівливість, безсоння й дисфорія.