Доки кава не охолоне

— Гіраї… — озвалася Кеї, яка принесла листа. — Він досі в мене… — Вона нерішуче простягнула його жінці.

— Ти його не викинула? — здивувалася Гіраї.

Вона відразу впізнала того листа. Жодної секунди не сумнівалася, що то був лист, якого три дні тому тут, у кафе, написала їй Кумі. Вона наказала Кеї викинути його. Навіть читати його не хотіла.

— …

Рука Гіраї тремтіла, коли вона взяла листа. То був останній лист Кумі, більше вона їй ніколи не напише.

— І гадки не мала, що віддам його тобі за таких обставин, — сказала Кеї й винувато опустила голову.

— Ну звісно ж ні… Дякую, — відповіла Гіраї.

Вона видобула з незапечатаного конверта складеного навпіл листа.

У ньому було те, про що й казала Гіраї. Сестра завжди писала те саме. Але те, що завжди дратувало Гіраї, цього разу викликало сльози.

— …Я навіть не зустрілася з нею, і от що трапилося. — Вона шмигнула носом. — Лише вона ніколи не забувала мене. Знов і знов приїздила до Токіо побачитися зі мною.

Коли Кумі вперше приїхала до Токіо побачитись із сестрою, їй було 18 років, а Гіраї — 24. Тоді Кумі була її маленькою пухкенькою сестричкою, яка час від часу налагоджувала з нею зв’язок за спинами батьків. Кумі була слухняною молодшою донькою. Уже в старших класах, після занять, допомагала в готелі. Коли Гіраї пішла з дому, усі сподівання батьків лягли на плечі Кумі. Ще до повноліття вона стала обличчям старого готелю «Такакура» і його майбутньою управителькою. Уже тоді Кумі намагалася переконати сестру повернутися в сім’ю. Попри постійну зайнятість у готелі, знаходила час раз на два місяці приїздити до Токіо, аби зустрітися з Гіраї. Спершу, ще бачачи в ній маленьку сестричку, Гіраї не відмовляла Кумі в зустрічі й завжди її вислуховувала. Але з часом її почало гнітити відчуття, що своїми проханнями Кумі тисне на неї, тому вона щоразу дедалі більше дратувалася. Останній рік або й два Гіраї взагалі уникала сестру.

Востаннє вона ховалася від Кумі в кафе. Потому, не бажаючи читати її листа, наказала Кеї викинути його. Гіраї сховала листа Кумі, якого для неї зберегла Кеї, назад до конверта.

— Я знаю правило. Теперішнє не зміниться, хай би що я для цього робила. Я чудово це розумію.

— …

— Поверніть мене в той день.

— …

— Благаю! — Обличчя Гіраї зробилося як ніколи серйозним. Вона низько опустила голову.

Вузькі очі Негаре звузилися ще більше, коли він дивився на її понуро опущену голову. День, який Гіраї назвала «тим днем», був три дні тому, коли Кумі навідалася до кафе. Негаре, звісно ж, знав про це. Гіраї просила повернути її в минуле, щоб побачитись із сестрою. Кеї з Когтаке, затамувавши подих, чекали на відповідь Негаре. Запала моторошна тиша. Тільки жінка в білій сукні, наче й не було нічого, усе читала свій роман.

Бряц.

Звук, з яким Негаре опустив на барну стійку баночку солі, луною прокотився через усе кафе.

Відтак, не зронивши й слова, він пішов до затильної кімнати.

Гіраї підняла голову й глибоко втягнула повітря.

Із затильної кімнати ледве чулося, як Негаре кликав Казу.

— Але Гіраї…

— Так, я знаю.

Здавалося, Гіраї перебила Когтаке на півслові, аби не слухати, що та хотіла сказати. Вона підвелася й рушила до жінки в білій сукні.

— Гм, як я щойно сказала… Чи можу я, будь ласка, посидіти на цьому стільці?

— Гі… Гіраї! — поквапилася зупинити її Кеї.

— Можете поступитися мені місцем?.. Дуже вас прошу! — Не зважаючи на Кеї, Гіраї склала долоні докупи, ніби молилася до якогось бога. Виглядала вона досить кумедно, але налаштована була рішуче.

Однак жінка в білому й оком не змигнула. Це розлютило Гіраї.

— Агов! Ви мене чуєте? Не треба мене ігнорувати. Невже ви не можете поступитися мені місцем? — не вгавала Гіраї, а потім поклала руку на плече жінці.

— Ні! Гіраї, зупинись! Не роби цього!

— Будь ласка!

Гіраї не слухала Казу. Вона щосили потягнула жінку в білому за руку, намагаючись зрушити її з місця.

— Гіраї, зупинись! — кричала Кеї.

Але тієї миті жінка в білій сукні широко розплющила очі та втупилася в Гіраї. Ураз дівчині стало неймовірно важко. Мовби земна гравітація посилилася в кілька разів. Світло потьмянішало, ніби в приміщенні горіли, блимаючи на вітрі, самі свічки, а через кафе луною прокотилося моторошне примарне завивання, і годі було розібрати, звідки воно взялося. Не в змозі поворухнути жодним м’язом, Гіраї впала на коліна.

— Що за… що це таке?

— Даремно ти мене не послухала! — відповіла Кеї в манері «я ж тобі казала» і драматично зітхнула.

Гіраї знала про правила, але нічого не чула про прокляття. Про все, що було їй відомо, вона довідалася з пояснень іншим відвідувачам, які хотіли повернутися в минуле. Та зазвичай усі вони відмовлялися від свого задуму, почувши про ті осоружні правила.

— Вона якийсь демон… відьма! — вигукнула Гіраї.

— Ні, вона лише привид, — незворушно відказала Кеї.

Притиснута до землі, Гіраї лаяла жінку в білому на чім світ стояв, проте її прокльони анітрохи не допомагали.

— Ох!.. — Із затильної кімнати вийшла Казу. Вона відразу зрозуміла, що трапилося.