Хлопці й дівчата заходили в хатину несміливо, майже навшпиньках. Мовчки вони сідали парами вздовж стін. Кожна дівчина сідала поряд з тим хлопцем, за якого просватана.
От усі сіли. Тиша. Чути тільки таємничі шерехи ночі та лунке потріскування багаття. Минула хвилина, друга… Погляди молодих людей спрямовані на співака. Його застигле темне обличчя в тривожних відблисках вогню. Сива шапка волосся здавалася сріблясто-білою чалмою. Він сидів незворушний. Раптом ожив, здригнулися руки. Ще мить — і хатину наповнив барабанний дріб. Стрімкий, рокітливий вихор. На одній високій ноті він ніби надломився, повільно почав затихати. Тихше, тихше… Замовк.
Аруба заспівав:
Негучний голос співака задумливо сумував. Трохи розкосі сльозаві очі в опухлих червонуватих повіках втупились у полум'я багаття. Може, старому згадувалася молодість і така ж ніч у лісі, коли він єдиний раз сидів у хатині щастя без барабана. А може, він сумував, що вже старий, що доспівує свої останні пісні.
У відчинені двері хатини крізь просвіти у гілках дерев було видно перевернутий серп місяця. Наче золотавий човник у чорному океані. Плив і все лишався на місці.
У хатині знову запанувала тиша. Хлопці і дівчата благоговійно милувалися місяцем. Потім знову барабан, скрадливо й ніжно: «Рум!.. Рум!..»
І знову голос співака:
Тепер строфа за строфою пісня йшла по колу, як люлька миру. Спочатку, запам'ятовуючи слова, всі слухали співака. Потім куплет повторювала та пара, яка сиділа ліворуч від старого. Потім друга пара, третя… Обійшовши все коло, куплет повертався до співака. Старий заспівував новий. І цей куплет теж ішов по колу.
Час від часу до двох голосів, жіночого й чоловічого, приєднувався ще один жіночий. Це інша дівчина говорила хлопцеві, який співав, що вона хотіла б стати його дружиною. Якщо хлопець підводивсь і йшов на виклик, його наречена, котра щойно співала з ним, замовкала. З цієї миті вона вже не була його нареченою. Він візьме в дружини ту, другу. Недаремно їхні голоси зазвучали так щасливо. Хлопець і дівчина сподобались одне одному, мабуть, ще там, на галявині. Без таємних знаків, зрозумілих тільки їм двом, тут не обійшлося.
Ось вона подала йому руку. Він допоміг їй підвестися. Продовжуючи співати, вони йдуть до виходу. Похон-таль Маклай їм більше не потрібен. Решту сьогоднішньої ночі вони проведуть у лісі, під гіллям, місяцем і зорями.
З хатини виходили пара за парою. Одні хлопці міняли наречених, інші, коли їх викликали чужі дівчата, брали за руки своїх наречених. Та, на чий виклик не відповіли, зітхаючи, клала руку на плече тому, за кого посватана. Отже, він — її доля.
До світанку хатина спорожніла. Парами пішли в ліс усі: одні радісні, інші, ті, кому не знайшлося кращого вибору, — сумно похиливши голови…
Біля пригаслого багаття лишилися тільки старий та нас двоє — Анді і я.
Цього старого я помітив ще на галявині. Хто він такий, я не знав, але його поведінка мимоволі привертала до себе увагу. Коли папуаси їли свинину, смачно уминаючи величезні шматки, тільки він один під час бенкету користувався бамбуковим ножиком, їв без поспіху, про щось думаючи, і на відміну від багатьох дуже мало. Вразило мене й інше. Всі, хто бенкетував на галявині, спочатку ретельно облизували масні пальці, потім витирали їх об власне тіло, а старий для цього нарізав з прив'яленого бананового листка щось на зразок серветок. Серед своїх одноплемінників він взагалі вирізнявся якоюсь особливою акуратністю і незвичайним для папуаса виразом обличчя. Воно було навдивовижу натхненним і водночас якось сором'язливо сумовитим, а очі ніби постійно про щось запитували.
Не зовсім звичним було і його вбрання. Всі чоловіки, від малого до старого, розмальовані, розцяцьковані прикрасами, а на ньому нічого, крім луб'яної пов'язки на стегнах і маленької плетеної сумки при боці. Проте, незважаючи на таку його скромність, папуаси ставились до нього з підкресленою повагою. Коли він підходив до якогось багаття, навіть найпохмуріші починали усміхатись.
Пригадую, я сказав тоді Анді:
— Мабуть, цей старий художник або поет.
І от, виявляється, вгадав.
Звичайно, мені було дуже цікаво почути, що він розповість про Маклая. Все-таки місцева інтелігенція.
Діждавшись, поки з хатини пішла остання пара молодят, я запитав старого, чи правда, що похон-таль Маклай звелів побудувати сам Маклай.