Дорогою ціною (збірка оповідань)

Громада гула, як рій роздратованих шершнів, але пан писар вже не чув того гомону. З почуттям власної вищості, з виразом невимовного презирства до того темного хлопства, що так не личив його котячому видові, пан писар округлим рухом звернувсь плечима до громади і, кинувши останній погляд на свої нові галанці, вступив у канцелярію.

Замфір покинув розхвильовану громаду, не вияснивши собі гаразд очікуваного лиха. Злість душила його за горло, а прокльони, які посилав він усяким законам, що не дають бідним людям спокійно жити, не здіймали важкого каменя з серця, не зменшали злості.

А коли перелякана жінка стріла його неспокійним питаючим поглядом, він процідив крізь зуби:

— Не бійсь, нічого нам не буде. Я ще здолаю оборонити себе від напасті,— і глянув спідлоба на стару турецьку рушницю, що висіла на стіні край мисника.

II

РІЗНІ ПОГЛЯДИ

Одної ясної днини, так коло години десятої вранці, горішньою дорогою, що йде понад Прутом, котилося дві молдуванські каруци. На задньому возі, де сиділо кілька чоловіків, спустивши ноги за полудрабки, чутно було веселі жарти, регіт, пісню. По грубих полотняних сорочках, по чорних запрацьованих руках, а нарешті, по залізних лопатах та всяких робочих струментах, що визирали крізь полудрабки, можна було пізнати, що то робітники.

На передньому, помальованому зеленою фарбою, возі серед дорожніх клунків сиділо троє молодих хлопців: двоє — на задку воза, а один — напроти їх, спиною до візника-молдувана. Цей останній солодко дрімав, звісивши здорову, круглу, як кавун, голову на груди. По його опасистому, круглому обличчю з чорним закрученим вусом блищала щаслива усмішка солодкого сну, а кругленьке, багато обіцяюче в будучині, черево рівно колихалося під полами студентського китля. При коротенькій гладкій фігурі студента товариш його здавався мізерним та тендітним. Високий, худий, з закарлюченим, як у кібця, носом на довгому обличчі, облямованому рідкою темною борідкою, одягнений у синю французьку блузу, на котрій можна було полічити усі кістки його, він трохи скидався на Дон-Кіхота. Зігнувши свою довгу фігуру та спершись худими, кістлявими руками на рушницю, Дон-Кіхот (як його продражнили товариші) пожадливо стежив очима за табуном диких гусей, що летіли через Прут у плавні. Його, очевидячки, дратувало, що дичина безкарно летіла над головою, захищена високостю та забороною полювати до Петра.

Третій подорожній, закутаний у парусиновий плащ з кобкою на білому картузі, при котрому засмалене обличчя подорожнього з підстриженою a la Boulanger білявою борідкою видавалось ще чорнішим, дивився вдумливими сивими очима на широкий краєвид.

Попід полониною, по котрій вони їхали, широко розіслався зелений низькоділ. Срібляста биндочка Пруту кривульками порізала зелені береги, ціле море хвилястого комишу ховало від людського ока блискучі озерця та гирла, блакитна імла далини повила далекі села, гори, садки. На планині хилилась од вітру пшениця, а по жовтих ярах, що збігали з гори до Пруту, п'явся лозиною кучерявий виноград. На чистому теплому небі тільки де-не-де біліли кущиками хмари.

Дон-Кіхотові першому докучила мовчанка. Він злегка штовхнув дрімаючого студента.

Колего Савченку, годі-бо вам носом свистіти, он гляньте краще на той табун диких гусей; аж злість бере, що не можна дістати.

Га?.. що?., я заснув?.. — прокинувся студент. — А що ж його робити у дорозі: ні вина, ні дівчат тут немає…

Незабаром приїдемо в село: буде те й друге.

Угу… а як знайдемо філоксеру, то ті мегери й очі з лоба повидирають нам. А ви все ще, колего Рудик, мов кіт той, пасете очима пташок? Плюньте на це діло…

Рудик нервово кинувся.

Плюньте на своїх дівчат краще, — відрізав він ображено.

Ха-ха! Прирівняли!.. А що ж це, — позіхнув Савченко — наше начальство похнюпилось? На що хочете закладаюся, що саме тепер обмірковується план кампанії антифілоксерної! Ну, признайтеся, пане Тихович, адже я вгадав ваші думки?

Тихович скинув очима на Савченка.

На цей раз не вгадали, — обізвався він. — Я нічого не думав, а просто милувався краєвидом. А коли хочете, признаюся щиро: мене турбує думка, що у Лоєштах знайдемо філоксеру.

Вас турбує? — засміявся студент. — А я б міг сказитися за тих вісім годин одноманітної праці, коли б не

¹ На зразок Буланже.

рятувала мене часом від цього ота ваша неприятелька — філоксера. Все ж таки якісь враження, рух, життя. Та й приємно знайти, коли шукаєш…

Мовчали б краще, колего, — спинив його Дон-Кіхот (vulgo¹ Pyдик), — та не дратували пана Гиховича своїм легкодумством. Адже ви знаєте, як він поважно дивиться на свою місію…

Студент махнув рукою і розщібнув кітель.

Тихович нічого не відповів. За кілька хвилин він звернувся до візника:

Діпарте Лоєшти?²

Яка!³—показав візник пужалном на провалля, в якому зникла враз дорога.