Довбуш

Опришки сидять кожний у своїй засаді і з дива не можуть вийти. Нетерплячка їх б'є.

Коли тупіт утих, Довбуш перший вискочив на стежку й тихо свиснув. Лице його було бліде, але якесь урочисте. З усіх боків посипалися опришки, і у кожного на устах був один запит:

— Чо не стрілєв?

— Чімунь не давав знаку?

— Шо си стало, пане втамане?

А отаман стоїть якийсь розморений, ніби втомлений. Наче посміхається, але то не усмішка радості, а якась усмішка болю.

— Не жєлуйте, браття, шо–сми не дав знаку стрілєти. Подививси я на тих смолєків — аж то наші люде. Говорут по–нашому, гет усе… Мені чути було, бо я близько сидів. То оден каже, шо жінку лишив дома та й гіти малі, журитси… А другий–то, кае, служба наша проклєта, шо, каби мож, зара би кинув. Лиш пан силов видав у жомнєрку… Та й вигів я, шо то наші люде, а пішли в лєцкий зліб, аби жінок своїх та гітей прогодувати. А йк ми їх виб'ємо — хто тоді гіти бінні прогодує?… Та жєль ми серце потис та й не дав–сми знаку стрілєти…[73]

Довбуш говорив це якось особливо м'яко, особливо чуло, але… До опришків це не доходило. Обличчя їх були якісь суворі. Видно, вони не сподівалися, ніяк не сподівалися вчути від свого отамана таке.

Загальну думку висловив Федір Джамиджук:

— То все дуже добре. Лиш я хтів би знати, най, так кажім, вни нас іздиб'ют де. Ци й вони нас так само пожаліют, єк наш вотаман їх пожалів? От ми видитси, нє. Вістрилєют, єк кутюг.

Це Федір. А за ним обзивається його брат:

— То тепер так тра рахувати, пане втамане, шо ти сам своєв руков свої побратими пострілєв.

Інші опришки нічого не сказали, але видно було по їх обличчях, що ніхто, ні один не зрозумів його вчинку і кожний його осудив. Похитнулася репутація Довбуша. Нові опришки говіркували:

— Так отакий ваш Довбуш? Наговорили, наговорили — а ми гадали дійсно… А вно…

Старі теж не похвалювали:

— Замнєкий наш втаман. У нашім ділі мнєкому не мож бути. У нашім ділі або ти, або тебе.

— Дивний він єкийс… Гайдамаки єкіс му по голові ходє… Та й шоби панів бити, а добра не брати. Єк же то може бути? Пана забив, добро забрав — от!

— Іван… Тот би такий не був.

— О… Тот би не спускав нікому.

Олекса не чує сих розмов, але знає, що вони є. Сам же він чує зараз себе якось дивно фізично, мов по якій хворобі: отак би ліг і спав. А морально — тиха якась ясність запанувала в усій істоті… Легко якось так стало… І наче хтось увесь час співає гарну–гарну пісню, а ладан, ота пахуча з невідомих країн смола, стелиться довкола і всюди — і під ногами внизу, і вгорі замість хмар, і все–все наповнили якісь запахи дивні…

Хотілося тиші… Щоб Єлена щось балакала таке от собі, жіноче… а Олексик стругав би патичок… а я би ліг отак і дививси кудас… і відпочивав би…

Пустив хлопців на тиждень погуляти. Гроші тепер завелись, і хлопці аж горять їх швидше пропити.

Призначив день і місце зборів, а сам побіг до Ясеня.

Велика несподіванка ждала його вдома… Ні жінки, ні дитини не було. Хата замкнена. Спочатку думав, кудись вийшла, але одного погляду на двір та й на саму хату досить було, аби побачити, що хата стоїть замкненою давно.

Побіг до сусідів. Кажуть, хлопчик захворів сильно, і Єлена повезла його до Печеніжина.

— Казала, що там ніби керниця є така, шо єк вікупати хлопцє, то подужієт.

— А з чого захворів хлопець?

— Ци ми знаємо? Єк прийшов з полонини, таки відразу й занедужєв.

Новий удар. Це ж Олекса потяг дитя на полонину, відтак довірив Гаштуракові. Може, той застудив де дитину, може, впало з коня, може, звір ізлєкав…

І, мабуть, дуже захворів хлопчик, коли Єлена забула все, всю небезпеку і пішла, аби скупати дитя в дебрській криниці.

V

Потік печеніжинський тече в однім місці глибоко запалим руслом, мов у пропасті. Понад потоком є добре витоптана стежка, яка приводить до кітловини, оточеної величезним камінням. В один із таких каменів врізано великий дерев'яний хрест, помальований начервоно, а під ним широка криниця. От це і єсть дебрська.

Коли стати коло неї й дивитися хвилинку, то можна побачити, що вода в ній не прибуває безперервно, а якось по–інакшому. Нема–нема води, а потім нараз вибухне велика така кругла куля води, перемішаної з піском, дрібним каміннячком. Наче якесь сите звіря вилазить із криниці задом.

Частину піску вода несе, частина зараз же осідає, бо пісок важкий — і вода знов чиста, прозора. Перед криницею поміст, огороджений перилами, — це для церковної процесії, яка виходить сюди святити воду.

Населення Печеніжина — та й не тільки Печеніжина — вірило, що як викупатися у цій криниці натщесерце і то власне так, щоби кидатися (тричі) в воду в той самий момент, коли показується та хвиля, то всяка хвороба минеться.

Викупавшися, хворий лишав, звичайно, тут же й шмаття, в якому прийшов, властиво сорочку. Був певен, що разом із тим залишає і хворобу. Тому на поруччях помосту можна було бачити сорочки всякої якості, віку й міри розпаду: висіли й цілком нові, й старенькі, а часом і саме ганчір'я. Нову сорочку вішав той, хто думав сим краще умилостивити доброго духа криниці.