Довбуш

Погляд шинкаря впав на засмальцьовану крисаню старого Василя. Тій кресані було, мабуть, стілько ж літ, скільки й самому Василеві. Зашкарубла, просмальцьована, вона виглядала на якийсь безформний шматок шкіри невизначеного кольору чи кольорів. То була неписана історія життя її власника — Василя Довбуша. Зрештою не можна було би сказати, що неписана, бо там все було написано, тільки не тим чи іншим алфавітом, а певними, самому лише Василеві зрозумілими ієрогліфами.

От шпалаба урвана. Це ще парубком відбивався від десятка леґінів із сусіднього села, куди ходив до дівчат. Не тому, щоби своїх бракувало, а так, із буйності.

От бик пробив діру рогом, як метав колись у полонині. А ось дірочка таємного походження… так ніби слід кулі поліцейського «гусарського» пістолети…

Багато там було всяких знаків. По магнатських домах вішають військові трофеї по стінах, що оповідають правнукам історію їх дідів. Василь міг би повісити на кілку свою крисаню і по ній оповісти історію не свого лише, а цілого покоління. Бо те, що переживав він, переживала й більшість таких, як він.

І от цей, можна сказати, літопис побачило шустре око Йося.

— Гачі… шо мені гачі? А от коби–сте були ласкаві та й дали мені оту вашу кресаню, то я би вже вам файно подєкував, а завтра бих прислав вам нову, та таку, що ф–фо!.. Дивитиси мож… Дайте, ґаздо. Видев, ваші сини знают, шо то гєдєва кресаня.

Ого! Ще би їм не знати, коли від маленькості вони не бачили на голові гєді іншого убора, лише оцю вічну, незмінну — і буденну, і святочну — кресаню.

Але Василеві якось не хотілося розставатись із тою реліквією.

— Та я до неї звик… та вже тільки роки… та на якого дідька мені нова… то молодому кортит, а мені товже…

Але Йосьо все ж таки Йосьо, і не був би він Йосьо, коли би не вмів допинати свого. В результаті переговорів Йосьо забрав ту святість родини Довбушів і дійсно як дорогоцінність поніс додому, притуляючи до грудей.

Справді то була вартісна річ. То була гарантія збереження свого майна, гарантія збереження «трудів» стількох літ.

А Василь увечері зробив «бал» своїм близьким і дальшим сусідам. Попилися всі. Старий все припрошує:

— Пийте, людонькове! Не шкодуйте добра тих дерунів. Я пошлю до Лючі, й мені Йосьо ше даст. Та шо до Лючі… До усєкої коршми пошлю, то мені усєкий даст. А то чому? Бо я лиш іскажу слово онно — і кант! Бо у мене сини–и… Ні у кого таких синів нема, йк у мене сини.

І хвалився, фудулився, аж поки непривичний хміль звалив його серед таких же п'яних, як і він.

А за який тиждень попробував своєї могутності. Закликав пастуха Жолоба Олексу, дав йому рогатину.

— Іди до Лючі, до Иося–шинкаря, і скажи му, шо я, Василь Довбуш, тебе посилаю, аби Йосьо дав горівки. А рогатину цесу даю на знак.

Так лише гетьмани пересилали свої булави з яким високоважним політичним дорученням.

Жолоб пішов і справді приніс око горілки, два буханці хліба й рогатину назад.

Зрештою, не один Йосьо показався таким мудрим. Косівські купці зробили те ж саме, але організовано. Вони прислали до Олекси делегата, який мав домовитися, скільки хочуть опришки діставати щомісячно відкупного, аби тільки не нападали на Косів. Олекса пристав. Умову було складено точно, хоч і не на письмі. Окрім грошей, Олекса вставив туди натуру — сушену рибу, вудженину усяку, а також порох, олово. Все це мало приставлятися самими данниками в призначене місце — і дійсно свято виконувалося.

Таким чином Олекса мав забезпечення у харчах, міг часом і приховати дещо. Так він і робив: відділяв частину й ховав у ріжні покрииомі місця ріжні припаси, які не могли псуватися.

— Про всєке…

XI

Олексі трудно прийшлося на перших порах. І то з усіх боків трудно.

Насамперед психічно. Як–не–як, а треба було переступити через людську кров і сльози. Се було непривично. Як і всі фізично сильні люди, сам Олекса з природи був добродушний, м'якої вдачі; особливого задоволення йому не давали людські, та й не лиш людські страждання. Жорстокостей він не переносив не тільки в кому іншому, а й у собі в першу чергу. А тут — доводилося бути жорстоким, доводилося дивитись на людські страждання, на людську кров. Якось… незвично було у тім Олексі… проти себе йшов.

От Іван — то вже друге діло. Той іще змалечку показував інші норови. Раз — іще були хлопчаками — піймав був Іван сову. Вивернув їй крила й так, за крила, приніс до хати. Птаха, видно, сильно мучилася, а Іван і не помічав того: теліпав птицею туди–сюди, оповідав, як вона — така футка! — хотіла його дзьобом, але він, ще футчіший, не дався.

Олекса не міг дивитися на муки птахи й попросив сову собі. Іван не дав. Олекса повторив просьбу сильніше. Іван своє. Олекса ударом під ногу звалив Івана. Той ухопив Олексу, зчинилася бійка.

Подужав, правда, Олекса, але від сови зосталося саме шмаття, та й Іван довго ходив у ворожому настрої, аж поки то якось забулося.