Дружина мандрівника в часі

П’ятниця, 27 квітня 1990 року (Генрі двадцять шість)

Генрі: Інґрід та я в нічному клубі «Театр Рів’єра», танцюємо до самозабуття під милозвучні акорди Іґґі Попа. Ми з Інґрід завжди щасливі разом, коли танцюємо, трахаємося або займаємося чимось, що включає в себе фізичну активність, а не розмови. Зараз ми — у раю. Ми в перших рядах, і містер Поп об’єднує нас усіх у суцільну кулю божевільної енергії. Якось я сказав Інґ, що вона танцює, як німка, і їй це не сподобалося. І це правда: Інґрід танцює серйозно, немов її життя висить на волосині, немов точність у танці може врятувати голодних дітей Індії. Це чудово. Іґґі наспівує: «Я такий пригнічений, що не можу залишитися». І я точно знаю, що він відчуває. У такі моменти я бачу сенс у нас з Інґрід. Ми слемуємо під пісні «Lust for Life», «China Doll», «Funtime». Ми з Інґрід прийняли достатньо амфетаміну, щоби вирушити на Плутон, і в мене дивне, пронизливе відчуття та глибоке переконання в тому, що я міг би залишитися тут до кінця мого життя й бути абсолютно задоволеним. Інґрід пітніє. Біла футболка приклеїлася до її тіла так привабливо, що тішить око; подумую зняти її з Інґрід, проте стримуюсь, бо на ній немає бюстгальтера, потім іще наслухаюся докорів. Ми танцюємо, Іґґі Поп співає, і, на жаль, після трьох викликів на біс концерт нарешті неминуче закінчується. Почуваюся чудово. Коли йдемо з концерту з такими ж піднесеними фанатами та радісними завсідниками концертів, задумуюся: що ж ми робитимемо далі? Інґрід поспішає у довжелезну чергу до жіночої вбиральні, чекаю її на Бродвеї. Спостерігаю, як яппі[57] у «БМВ» сперечається з паркувальником щодо невідповідного паркувального місця, коли до мене підходить здоровенний блондин.

— Генрі? — запитує він.

Думаю, чи не вручить він мені повістку до суду чи щось схоже.

— Так?

— Клер передає привіт.

Чорт забирай, що за Клер?

— На жаль, ви помилилися номером.

Підходить Інґрід, яка знову має вигляд дівчини Бонда. Вона змірює з ніг до голови цього хлопця — прекрасного екземпляра людини-самця. Обіймаю її.

Хлопець усміхається.

— Перепрошую. У вас, напевно, є двійник. — У мене стискається серце, щось відбувається, та я не можу цього зрозуміти. Крихта мого майбутнього просочилася у теперішнє, та зараз не той момент, щоби дізнаватися. Здається, він чимось задоволений, вибачається і йде.

— Що це було? — питає Інґрід.

— Гадаю, він сприйняв мене за когось іншого. — Знизую плечима. Схоже, Інґрід стурбована. Її хвилює майже все, що має якийсь стосунок до мене, тому не звертаю уваги. — Гей, Інґ, що робитимемо далі? — Почуваюся готовим дострибнути до небес.

— До мене?

— Блискуча ідея.

Зупиняємося в «Марджіз Кендіз» щоб купити морозиво, і невдовзі скандуємо у автівці: «Ми морозиво їмо, всі ми любим ескімо», — і сміємося, як неврівноважені підлітки. Пізніше, у ліжку з Інґрід, думаю: хто ж така Клер? Утім, розумію, що, ймовірно, відповіді не знайду, тому й забуваю про це.

П’ятниця, 18 лютого 2005 року (Генрі сорок один, Клер тридцять три)

Генрі: Веду Шаріс у оперу. Це «Трістан та Ізольда». Я тут з Шаріс, бо Клер терпіти не може Вагнера. Я теж не великий прихильник Вагнера, але в нас є абонемент, і я не проти піти до театру. Ми якось говорили про це в гостях у Шаріс та Гомеса, і Шаріс з жалем визнала, що жодного разу не була у опері. Зрештою ми з Шаріс виходимо з таксі перед чиказьким оперним театром, а Клер удома дивиться за Альбою і грає в скребл[58] із Алісією, яка гостює у нас цього тижня.

Насправді у мене сьогодні немає настрою для опери. Коли заїхав по Шаріс, Гомес підморгнув мені й сказав: «Синку, не затримуй її допізна!» — своїм найкращим голосом несвідомого батька. Не можу пригадати, коли востаннє ми з Шаріс робили щось разом. Шаріс мені дуже подобається, але мені з нею майже нема про що говорити.

Проводжу Шаріс крізь натовп. Вона рухається повільно, оглядаючи прекрасний хол, мармур та високі галереї, заповнені елегантними, одягненими зі смаком багатіями і студентами зі штучним хутром і проколотими носами. Шаріс усміхається продавцям лібрето, двом джентльменам у смокінгах, які стоять біля входу в фойє, співаючи у два голоси: «Лібрето! Лібрето! Купіть собі лібрето!» Знайомих не бачу. Шанувальники Вагнера — спецназ фанатів опери; вони зліплені з міцнішого матеріалу, і всі знаються між собою. Поки ми з Шаріс піднімаємося сходами на бельетаж, усі передають одне одному повітряні поцілунки.