Знову сідаємо у машину і кружляємо повільно широкими камерами між колонами, проїжджаючи повз знаки «Зменшити швидкість», «Вільне паркування», «Пам’ятайте своє місце на паркованці». Генрі ніде немає. Ми розпачливо дивимося одне на одного.
— Звідки ти прибув?
— Я не сказав.
Ми їдемо додому мовчки. Альба спить. Генрі пильно дивиться у вікно. Небо чисте і рожеве на сході; на вулиці з’явилось більше машин — це жителі передмістя їдуть на роботу. Коли ми чекаємо на світлофорі на Огайо-стрит — чую, як кричать чайки. Вулиці темні від солі та води. Місто тихе, біле, вкрите снігом. Усе дуже красиве. Відсторонено спостерігаю, як у кіно. На перший погляд, ми цілі та неушкоджені, але рано чи пізно на нас чекає суворе покарання.
День народження
Клер:
У Генрі завтра день народження. Я у крамниці «Вінтедж-Вініл», намагаюсь знайти альбом, який йому неодмінно сподобається і якого він ще не мав. Розраховувала, що попрошу допомогти Вона, власника крамниці, бо Генрі заходить сюди роками. Але за прилавком — хлопчина-старшокласник. На ньому футболка «Seven Dead Arson» і мабуть його ще на світі не було, коли записували більшість з музичних творів, що продаються у крамниці. Проглядаю в коробках. «Sex Pistols», Петті Сміт, «Supertramp», Метью Світ, «Phish», «Pixies», «Pogues», «Pretenders». «B-52’s», Кейт Буш, «Buzzcocks», «Echo and the Bunnymen», «The Art of Noise», «The Nails», «The Clash», «The Cramps», «The Cure», «Television». Зупиняюсь на вицвілому «Velvet Underground», намагаючись пригадати, чи у нас його немає, та уважніше придивившись, розумію, що це збірник пісень, які Генрі має у інших альбомах. «Dazzling Killmen», «Dead Kennedys». Вон заходить з величезною коробкою, кидає її на прилавок і виходить. Кілька разів він так повертається й вони зі старшокласником починають розпаковувати коробки, складаючи платівки на прилавок, здивовано вигукуючи над найрізноманітнішими речами, про які я ніколи не чула. Підходжу до Вона і мовчки махаю перед ним трьома дисками.— Вітаю, Клер — каже він, широко всміхаючись. — Як життя?
— Привіт, Воне. Допоможи, у Генрі завтра день народження.
Він переглядає те, що я вибрала.
— У нього вже є оці два, — відповідає він, показуючи на «Lilliput and the Breeders». — А це щось насправді жахливе, — каже, показуючи на «Plasmatics». — Але обгортка чудова.
— Так. А може, у коробці є щось, що би йому сподобалось? — запитую.
— Ні, це все 50-ті. Якоїсь старої, що померла. Оце тобі може сподобатись, тільки вчора отримав.
Він витягує збірник «Golden Palominos» з новоприбулої коробки. На ньому кілька нових пісень, тому беру його. Раптом Вон розпливається у посмішці.
— У мене є щось справді оригінальне для тебе — я тримав це для Генрі.
Він проходить за прилавок і шукає там якийсь час.
— Ось.
Воун дає мені платівку в абсолютно білій обкладинці. Я розгортаю і читаю напис: «Анет Лінн Робінсон, Парижська Опера, 13 травня 1968 року, „Лулу“». Запитально дивлюсь на Вона.
— А й справді, це не те, що завжди. Це піратський запис концерту; офіційно його не існує. Якось він попросив мене простежити за її записами, але зазвичай я так не роблю, тому знайшов оце і зберіг, забувши сказати Генрі. Я слухав запис; справді гарно. Хороша якість звуку.
— Дякую, — шепочу.
— Будь ласка. А що тут такого особливого?
— Вона — мати Генрі.
Вон піднімає брови, і його лоб кумедно морщиться.
— Ти не жартуєш? А й справді… він схожий на неї. Це так цікаво. Гадаєш, він хоч обмовився про це?
— Він рідко про неї говорить. Вона померла, коли він був ще малим. Загинула в аварії.
— О. Так, здається, я пригадую. Добре, може, щось інше для тебе пошукати?
— Ні. Це — те, що треба.
Розраховуюсь із Воном і виходжу, притискаючи до себе диск із голосом матері Генрі, йдучи Девіс-стрит у захваті від очікуваного.
Генрі:
Це мій сорок третій день народження. Навіть знаючи, що мені сьогодні не на роботу, прокинувся о 6:46 ранку і не в змозі знову заснути. Дивлюсь на Клер — її поглинув сон, руки розкидані врізнобіч, волосся хаотично розпорошене на подушці. Вона прекрасна, навіть зі смугами від наволочки на щоках. Обережно встаю з ліжка, йду на кухню, готую каву. У ванній трохи спускаю воду, поки не починає текти гаряча. Нам слід викликати сантехніка, та ми ніяк не зберемося. Повернувшись на кухню, наливаю горнятко кави, несу у ванну і ставлю на вмивальник. Намилюю обличчя і починаю голитися. Зазвичай я професіонал у голінні без дзеркала, та сьогодні, на честь мого дня народження, у мене є звичний необхідний інвентар.