Дружина мандрівника в часі

Ми переходимо Мічиґан-авеню і минаємо студентів та домогосподарок, що гріються на сонці на музейних сходах. Проходячи повз бронзових левів, Генрі торкається одного з них.

Через усе це я не надто добре почуваюся. З одного боку, навчаю себе конче необхідним навичкам виживання. Інші уроки з цієї серії включають крадіжки в магазинах, побиття людей, зламування замків, лазіння по деревах, водіння авто, дослідження вмісту сміттєвих баків та використання дивних речей, — приміром, жалюзі чи покришку від сміттєвого бака, — як зброю. З іншого боку, я псую бідолашного невинного себе-дитину. Втім, хтось мусить це зробити.

Сьогодні вхід безкоштовний, тому тут велелюдно. Ми стоїмо в черзі, проходимо у вхідні двері й повільно підіймаємося величезними центральними сходами. Входимо у Європейські галереї й рухаємося у зворотному напрямку від Нідерландів сімнадцятого століття до Іспанії п’ятнадцятого століття. Святий Георгій, як завжди, стоїть напоготові, щоб проштрикнути дракона тонким списом, поки рожево-зелена принцеса з примітною скромністю чекає на середньому плані. Я зі собою молодшим усім серцем любимо дракона-жовтопузика й завжди раді бачити, що його смертний час іще не настав.

Ми з Генрі зо п’ять хвилин стоїмо перед полотном Бернардо Мартореллі, а тоді Генрі повертається до мене. Зараз у галереї лише ми.

— Це не важко, — кажу. — Будь уважний. Шукай когось роззявкуватого. Визнач, де у нього гаманець. Більшість чоловіків носить його або в задній кишені штанів, або у внутрішній кишені піджака. В жінок шукай у сумочці за спиною. На вулиці ти можеш просто вихопити сумочку, але впевнись, що зможеш обігнати тих, хто може кинутися за тобою навздогін. Набагато спокійніше, якщо ти витягнеш гаманець, не привертаючи нічиєї уваги.

— Я бачив фільм, у якому герої тренувалися на костюмі з маленькими дзвіночками. І якщо хтось торкався костюма, тягнучи гаманець, дзвіночки дзеленчали.

— Так, я пам’ятаю цей фільм. Можеш спробувати це вдома. Тепер — за мною.

Веду Генрі з п’ятнадцятого у дев’ятнадцяте століття, і раптом ми потрапляємо у середину епохи французького імпресіонізму. Інститут мистецтв відомий своєю колекцією імпресіонізму. Подобається це мені чи ні, та, як завжди, ці кімнати вщент заповнені людьми, які прагнуть хоч оком глипнути на «Недільний день на острові Гранд-Жатт»[20], чи «Копицю» Моне. Генрі не може бачити через голови дорослих, тому втрачає шанс помилуватися картинами, проте він у будь-якому випадку надто нервує, щоб роздивлятись їх. Оглядаю кімнату. Якась жінка схилилась над малюком, який крутиться і верещить. Напевне, йому час спати. Киваю Генрі й рушаю до неї. На її сумочці, що висить через плече поза спиною, проста застібка. Жінка цілковито зосереджена на тому, щоб змусити дитину замовкнути. Вона якраз навпроти «Мулен Руж» Тулуз-Лотрека. Вдаю, що розглядаю картину, підходжу, штовхаю її, змусивши жінку гойднутися вперед, підхоплюю її за руку. «Вибачте, даруйте, я не побачив, усе гаразд? Тут так багато людей…» Моя рука в її сумочці, вона розгублена, у неї темні очі, довге волосся, великі груди, вона й досі намагається скинути вагу, яку набрала під час вагітності. Перехоплюю її погляд, коли знаходжу гаманець, і поки вибачаюся, він переходить у рукав мого піджака. Ковзаю по ній очима, усміхаюся, повертаюся, йду, оглядаючись через плече. Вона піднімає хлопчика і трохи розчаровано дивиться мені вслід. Усміхаюся і йду, йду. Спускаюся сходами до Молодіжного відділу музею, Генрі йде за мною. Ми зустрічаємося біля чоловічого туалету.

— Якось дивно, — каже Генрі. — Чому вона так дивилася на тебе?

— Вона самотня, — м’яко пояснюю. — Можливо, її чоловік рідко буває поруч.

Втискаємось у кабінку, я відкриваю гаманець. Її звати Деніз Радкі. Вона живе у Вілла-Парку, Іллінойс. Вона — працівниця музею і випускниця університету Рузвельта. Із собою мала двадцять два долари та копійки. Мовчки показую все це Генрі, кладу в гаманець, як було, і віддаю йому. Ми виходимо з кабінки, з туалету, прямуємо до вхідних дверей музею.

— Віддай охоронцю. Скажеш, що знайшов на підлозі.

— Чому?

— Він нам не потрібний. Я просто показував тобі, як це робиться.

Генрі біжить до охоронця — чорношкірої жінки в літах, яка всміхається і злегка обіймає Генрі. Він неспішно вертається, і ми йдемо на невеликій відстані одне від одного. Я йду попереду, довгим темним коридором, у якому через деякий час розмістять виставку декоративного мистецтва, і який вестиме до ще не існуючого крила музею, а поки що завішаний плакатами. Шукаю потенційну жертву, і просто переді мною — ідеальна ілюстрація мрій кишенькового злодія. Низький, опецькуватий, засмаглий, у бейсболці, поліестрових шортах та світло-блакитній сорочці з короткими рукавами, здавалося, він просто не туди звернув, йдучи з Ріґлі-Філд[21]. Він розповідає своїй непримітній дівчині про Вінсента Ван Гога.

— І от він відрізає своє вухо і віддає своїй дівчині, — а тобі б сподобався такий дарунок, га? Вухо! Отак. От його й запхали в дурку.