Дружина мандрівника в часі

А що ж Генрі, мій Одісей? Генрі — художник іншого штибу, художник, який щезає. Наше спільне життя у цій занадто малій квартирці відзначене короткочасними відлучками Генрі. Інколи він зникає якось непомітно: дорогою з кухні до коридору можу побачити одяг, який лежить купкою на підлозі. Можу зранку вставати з ліжка й побачити, що тече вода у душі, а у ньому ніхто не миється. Деколи це лякає. Якогось дня працюю собі у студії, коли раптом чую якийсь стогін за дверима, відчиняю їх, а там — Генрі, навкарачки, голий, у коридорі, з голови юшить кров. Він розплющує очі, бачить мене та зникає. Інколи я прокидаюсь посеред ночі, а Генрі немає. Зранку він розповідає про свої походеньки, як інші чоловіки розповідають своїм жінкам про свої сни: «Вночі був у бібліотеці Зельцер, у 1989 році», або: «У якомусь дворі тікав від німецької вівчарки, довелося вилізти на дерево», чи ж: «Стояв під дощем біля квартири моїх батьків, слухав, як мама співає». Чекаю, коли Генрі скаже, що бачив мене у моєму дитинстві, але поки що цього не стається. Ще дитиною я з нетерпінням очікувала приходу Генрі. Кожен його візит був для мене подією. А зараз кожна його відсутність — подія сумнівної важливості, його вилучення з нашого життя, пригода, про яку я почую лише тоді, коли мій шукач пригод матеріалізується, з нього або юшить кров, або він насвистує собі, або всміхається, або весь труситься. Тепер мені страшно, коли він не поруч.

Генрі: Живучи з жінкою, щодня чомусь навчаєшся. Нещодавно я дізнався, що ти ще не встигнеш вимовити «Ліквід Плумр»[49], а довге волосся вже заб’є стік у душі; що не варто вирізати статтю з газети, якщо дружина її ще не прочитала, навіть якщо цій газеті вже тиждень; що я — єдина людина у нашому помешканні на двох, хто стійко може їсти одне й те ж саме на вечерю три рази підряд; що навушники вигадали для того, щоби подружня пара могла вберегти себе від музичних крайнощів одне одного. (Як лише Клер може слухати «Cheap Trick»? Чому їй так подобаються «Eagles»? Мені цього ніколи не дізнатися, бо щоразу, як запитую її про це, вона стає в захисну позу. Як узагалі таке можливе, щоб жінка, яку я кохаю, не хотіла слухати «Musique du Garrot et de la Ferraille»?) Найважчим для мене є миритися з її бажанням усамітнитися. Часом, коли приходжу додому, Клер якась роздратована — розумію, що порушив хід її думок, увірвавшись у цю мрійливу тишу її дня. Інколи на її обличчі вираз «зачинених дверей»: вона увійшла у простір свого розуму і зачаїлася там, в’яжучи чи займаючись іще якимись справами. Відкрив для себе той факт, що Клер любить усамітнення. Але коли повертаюся зі своїх подорожей у часі, вона завжди з полегшенням зітхає.

Коли жінка, з якою живеш, — митець, кожен день ти матимеш сюрпризи. Клер перетворила другу спальню на дивовижну майстерню, наповнену невеликими скульптурами, кожен міліметр стіни зайнятий її рисунками. На поличках та шухлядах причаїлися котки дроту та мотки паперу. Скульптури нагадують мені паперових зміїв, або макети літаків. Якось увечері, щойно прийшов з роботи та збираючись готувати вечерю, стою у своєму костюмі та краватці у дверях її студії, кажу це Клер, а вона жбурляє ту скульптуру на мене; на диво, та досить добре летить. І вже за якусь мить стоїмо у протилежних кінцях коридору та метаємо ці скульптури одне в одного, перевіряючи їхні аеродинамічні властивості. Наступного дня, прийшовши додому, бачу, що зі стелі вітальні звисає ціла зграя птахів, яких Клер зробила з паперу та дротів. А ще через тиждень на вікнах нашої спальні з’являється купа якихось синіх матових абстрактних форм, які, коли сонце кидає свої промені на стіни кімнати, створюють проекцію неба для цих пташок. Дуже красиво. Наступного вечора знову стою у дверях її студії, спостерігаючи, як Клер закінчує рисувати чагарі з чорних ліній довкола маленької червоної пташки. Раптово починаю розуміти Клер, у її маленькій кімнатці, заваленій тим її господарством, усвідомлюю, що цим вона намагається щось сказати. І я знаю, що саме маю зробити.

Середа, 13 квітня 1994 року (Клер двадцять два, Генрі тридцять)

Клер: Чую, як Генрі повертає ключ у шпарині вхідних дверей. Коли він заходить у квартиру, виходжу зі своєї студії. На моє здивування, бачу в його руках телевізор. Ми його не мали, бо Генрі не може його дивитися, а мені не цікаво дивитися самій. Цей чорно-білий телевізор старий, маленький, увесь укритий пилюгою, зі зламаною антеною.

— Привіт, люба, я вдома, — промовляє Генрі та ставить телевізор на обідній стіл.

— Фу, він брудний, — фиркаю я. — Ти знайшов його десь у провулку?

— Ні, купив у «Юнік». Десять баксів, — ображено відповідає Генрі.

— Для чого?

— Сьогодні буде одна передача. Подумав, що нам слід її подивитися.

— Але… — починаю, та навіть гадки не маю, що ж це за така передача, через яку Генрі готовий ризикувати.

— Усе нормально. Я не дивитимусь її. Хочу, щоб ти це зробила.

— А-а-а… Яка це передача? — не можу вловити суті.

— Це сюрприз. Вона йтиме о восьмій.