Дух часу

Був вільний, міг вертати додому, та чому ж єго серце не радуєсь, хоч і рвалось до свого гнізда, і рад був би там влетіти.

Коли настав услівний час і зелізнична пара несла єго додому, серце єго дивно тремтіло. Боже! Чи надіявся він того, чи гадав, що буде вертати, що взагалі буде жити?

Та коли зближався до свого села, то стали знов щораз більше сумні думки насуватися. Як він стане перед Маланкою, що вона скаже, та чи буде міг так, як давно, коло газдівства ходити?

* * *

Ось і єго село, єго хата.

Перший раз у житю не йшов весело й охоче до своєї хати. І чим більше зближався, огортав єго якийсь страх, і тяжко билось у грудях серце.

Коли зближався до своєї стріхи, серце ще дужче стало товчися.

Нараз як би обухом ударило єго в голову. Вікна були повибивані, двері підперті й замкнені на колодку, стріха була обірвана, плоти розірвані, колешня заломлена.

Він підійшов під вікна хати. Хата була зовсім пуста — ні живої душі. Як підкошене билє, сів на призьбу й гірко заплакав. Що сталося? Де жінка, діти?

Сам не знав, як довго так сидів, лиш чув, що серце щораз міцнійше корчилось з болю.

— То ви, Лукине? — заговорив хтось до него.

Лукин подивився блудними очима.

— Не пізнаєте?

— Іваниха, — сказав він як би до себе.

— Ваша сусідка. Господи, що з вами сталося? Дивлюся й дивлю, Лукин не Лукин…

— Де жінка, діти? — видобув він з себе насилу.

— То ви не знаєте?

— Де жінка, діти? — скричав, мов божевільний.

— То ви не знаєте? Маланка загибла.

— Маланка! Де, коли, як?

— У нас був великий бій. Вона була утікла з дітьми, але від смерті ніхто не втече, вона всюди знайде чоловіка. Знайшла й її, таки перед хатою, ось тут, де стою. Упала на неї куля з летючого човна і розтріскала на місці. Діти надала громада тітці Фрасині, бо що тут самі робили би.

Лукин лише промовив однсі слово: «Господи!» і знов заплакав, як мала дитина.

Хтось ще більше мусив єго видіти і пізнати, бо коли він все ще сидів на призьбі, як остовпілий, прийшла з дітьми тітка Фрасина.

Тітка аж у долоні сплеснула, як єго побачила. Діти спершу не пізнали єго, а найменше зовсім не знало, що то тато прийшов.

Тітка Фрасина хотіла з часом віддати єму діти, але виділа, що нема кому.

Лукин ходив як би напівмертвий.

* * *

— Що я вже не роблю, що не прибагаю, щоби хоч троха спам’ятався, — говорила коло церкви газдиням тітка Фрасина.

— Він за нею так банує і так побивався, що господи!

— Щоб єму легше стало на серці, та й так не банував, кажу ему, що вона будто би про него й гадки не мала, що з москалями завдавалась. А він вам, газдиньки, як не зойкне, як не заголосить, аж сум дебрами пішов.

* * *

Лукин, як се почув, мов з коня повалився. У грудях єго тиснуло, а серце з болю скаменіло.

Каліка, каліка, безобразний, без ноги! А ще більше з прошиблим, закервавленим серцем…

БРАТИ

Казка

Завітала зима, стара, біла бабуся, щоби струджену, змучену пекучим сонцем і висилену літом землю заколисати до відпочинку; підкласти під голову м’яку подушку й охоронити перед своїм лютим сином-морозом білим пуховим покривалом.

Вона й людей перед ним хоронила. Несла спокій у теплу хату, одягала в тепле одіне, вогнем розгрівала скостенілі руки.

За кождий раз віталася з ними, як з добрими знакомими, і все заставала по-давньому.

Дехто пішов під землю, інший ще лиш світ повітав, одні радовались, другі плакали й журилися своєю звичайною, людською журою. Вона все те добре знала і на все милосердним дивилась оком, як дивляться старці на діти, вічність на переминаючу ту земність.

* * *

Минула в рахунку часу страшна тринадцятка.

Бабуся-зима, що була відійшла, знову повернулася. Повернула і застала: поля, що колись вкривала білим пухом, застелені були трупами й раненими, а страшний зойк і крик видобувався з тисячі грудей. Люди гурмами переходили з місця на місце, як би закляв їх хтось якимсь страшним прокльоном, мов гонені якоюсь невидимою силою. Ішли без волі, без надії на лучче, ішли, бо мусили іти. Ішли, хоч не знали, чого й по що, властиво, ідуть? Все, що було змістом і суттю їх життя, лишили за собою, як річ минувшості, як щось такого, що уже перестало до них належати і лиш болючим лишилося спомином… Ішли проти смерті й наставляли… свою грудь. Ішли, не питаючись: нащо? чого? кому що з того прийде?

Бабуся-зима знала людей. Вона знала їх зависті, злості, амбіції, знала, як часом тяжко гнобили себе, не раз бувало що і кров потекла, але те вже давно було і з часом все те якось меншало, лагідніло. Тож бабуся немало дивувалася, коли застала таку страшну на світі лють. Хоч і потішалася, що то не буде довго тривати, бо при теперішніх винаходах, технічних знарядах, удосконаленях, цілий світ хіба пустинею став би, якби таке убиване і різня мали довше тривати.

Бабуся-зима тратила свою силу і мусила відходити. Відійшла і знову вернула. А спішно єї було обтулити збіджену землицю білими пеленами і вигоїти з завданих єї ран.

Але ті рани єще не заскленилися. Все ще дерлись і бризкали свіжою кровію. Здалека вже чула гук гармат і свист самострілів. Гуманність збанкрутувала, зійшла з поверхні землі, лишилась лиш одна брутальна сила і єї зелізні права.

* * *