Дух часу

Се було під осінь, коли уже зачинали ломити тютюн. Тож, коли Максим прийшов на грабинецький фільварок, багато робітників було у полі, де ломився тютюн, але більша часть, а найбільше дівок, лишилися на фільварку, де силяли привезений тютюн, кілька дівок пряло куделі, а від них брали повні веретена і спускали довгі, на чотири сажні швари, до котрих присилювали тонкі пласковаті іглиці. Робітники сиділи рядами на землі між купами зеленого тютюну і скоро проколювали іглицею о ден листок за другим та проволікали шварами. Високі купи листя зникали під їх руками, а довгі швари вились як великанські зелені вужі. Інші робітники забирали довгі швари і розвішували по плотах, стінах стодоли та інших господарських будинків, на повбиваних клинцях. Вози одні приїжджали, другі від’їжджали і все привозили свіже листе, котре уважно складали на землю, коло силяючих робітників. Катруся сиділа майже на самій середині подвір’я, в єї руках лиш мигали листки тютюну, але так само, як єї руки не дармували, не дармував і язик.

Губа єї і на хвилину не замикалась, до кождого щось приповіла, засміялась, не пропустила ні одного парубка, щоби єго не зачіпити.

Старший тютюнник Михайло ходив поміж усіх, як качор між качками, та поглядав, щоби усюди був лад і порядок.

— Чого так близько возом над’їжджаєш? Ей, я тебе научу, як маєш їздити! А ти чого спідсподу витягаєш та дреш листе! А ти знов стоїш, роботи не маєш? А той, щоби лиш шкірити зуби до дівок! —лунав єго міцний голос, як гуцульська трембіта.

Але, хоч так сварив на других, що шкірять зуби та не пильнують роботи, то коли сам переходив коло Катрусі, потягнув єї за стьонжки від ціток і ущипнув за плече. Катруся відвернулася і засміялась. У тій хвилі піднеслась з-за воза Михайлова жінка, ціла синя від злості, з обвислою фотою і перекрученою на голові хусткою, і кинула на Катрусю, гейби добре гарбузе, горнець з мазею. Горнець трафив у саму голову. Катруся схопилась на ноги, череп’є горшка розлетілось, ціле лице замазалось дьогтем, а чорні довгі струї спливали по білій сорочці. Михайло поблід і прискочив з кулаками до жінки, ухопив єї за шию і повалив на землю.

— Гвалту, ратуйте!—кричала нещаслива жінка. — Убиває мене, розбійник, злодій, волоцюга, б…

Михайло повалив єї на землю і зачав ногами толочити; ледви їх розірвали. Вона зачала утікати, але він взяв дрюк і побіг за нею на вулицю. В першій хвилині, як комедія зачалась, кождий лиш роззявив рота і не знав, звідки то все взялось. Багато не знало, за що Михайло бив жінку, та й хто кинув горшком, але потому зробився такий гамір, крик та й сміх, що одно другого не чуло.

— Отеє ти раз дівка! Отеє ти раз жінка! Ото помастила їй голову! Але ж дав, дав він їй за того, пришиб, як половик курку, та й бив, як циган зелізом!

Катруся все ще стояла на місці, а мазь стікала по білій сорочці; червоні обвиванки були цілком чорні, а на плечах стьонжки зліпились вкупу. Вона хотіла обтерти голову руками, але ще більше замазалась і зачорнила руки.

Навкруги регіт не переривався, а над усіх сміявся шафар. Се чогось найдужче розсердило Катрусю; вона зі злості пірвала розбитий горнець і кинула єму в очі. Шафар відхилився, а горнець відбився у двері від возівні і лишив довгий чорний знак.

— Се на те, щоби люди не забували, що на тім місці діялося! — договорював шафар, перегинаючись зо сміху, по чім ще більше заревів регіт.

— Бог би святий вас побив! — сказала Катруся майже крізь сльози і ухопила коновку, що стояла коло неї з водою, та й пішла до хати. Тут Катрусі пустилися сльози з очей цюрком. Але вона їм супротивилась, міцно обтерла кінчиком чистого рукава, порозвивала з обвиванок кіски, поскидала цітки і стала умиватись. Мазь не хотіла пускати від студеної води, тож Катруся пошукала трохи по горшках теплої, захопила з-під лавиці піску і зачала терти, що могла, лице і руки. Треба було також перебрати сорочку, але за сорочкою треба було йти аж на село, бо на фільварку не мож було удержати шматя, і більша часть робітників тримали шмате на селі по хатах. У хаті не було нікого; Катруся виглянула вікном. Недалеко від вікна стояв Максим. Вона бачила єго ще зранку, але ледви кілька слів з ним поговорила; тепер же вона утішилась, як богом, заковтала у вікно й махнула на него рукою.

Максим спершу, коли Катрусю обляла Михайлиха мазею, сміявся з другими, але потому стало єму якось ніяково; він зачув сльози в єї голосі, і жаль зробилося єму дівчини, тому ж то він навмисне підійшов до парубка, що тесав недалеко хати клинця на тютюн, і раз у раз споглядав у вікно. Тепер, коли вона махнула на него рукою, він скоренько підбіг.

— Іди-ко, Максиме, до Ярини, — просила Катруся, — та кажи їй, щоби пішла у село та принесла мені мою сорочку; лиш дивися, щоби шафар не видів, бо він їй не дасть лишати роботу.

Максим охітно пішов, відшукав Ярину та й сказав, щоб принесла Катрусі сорочку. Шафара не було між робітниками, Максим зазрів здалека, що він увійшов у хату, тож і він скоренько вернув до парубку, що тесав патички.

Катруся стала перебиратись.