Дух часу

Савині се також видалося дивним і зараз-таки післала слугу до Урбановичів поспитати, що се таке у них дієся і чому о. Урбанович так довго не був у них? Служниця вернула з недоброю новиною. О. Урбанович лежить у постелі; вночі посилали по лікаря.

— До лиха! Що йому сталося? — воркотів господар дому:— Ще недавно був здоровий, як риба.

— Ну, риб’ячим здоров’єм не конче міг він похвалитися, бо ніколи не мав його багато, — замітила Савина, котра завсігди любила простувати[43] уваги свойого мужа, до чого сей здавна привик і приймав се за доказ ласки своєї жінки.

— Може би мені піти до него? — завважив знов по хвилі.

— Певно, піди, розвідайся, а потому я піду, як упораюся в хаті.

— Підемо обі, — підхопила Євгенія. — Мені справді немов чогось нестає, коли його не виджу; так якось скоро встигла до него привикнути.

За годину вернув муж, висланий на відвідини, й успокоїв жінок.

Жолудкова недиспозиція, біль голови, лікар не казав вставати з ліжка, та загалом нема нічого небезпечного. Заспокоєні пані вибрались аж по полудні відвідати хорого. Слабість дійсно не показувалася грізною, хоч Урбановичева казала, що вночі було дуже зле. Хорий був майже веселий. З звичайним своїм гумором оповідав про нічні корчі і скаржився на легкий біль в усі.

Євгенія навідувалася майже шогодини, розпитувала про здоров’є хорого. Раз було ліпше, раз гірше, та слабість не змагалася.

Дуже часто приходила сама, чим хорий дуже тішився. Нудно було йому лежати. Лікар казав, що має сильний жолудковий катар, а що в місточку панувала дизентерія, то деякі знайомі боялися і не приходили відвідувати його.

Дві неділі після того, як заслаб о. Урбанович, Євгенія дістала свіжий транспорт книжок з Відня. То були найновійші твори, і вона рада була поділитися тим добром з о. Урбановичем. Несподівані перешкоди дня позволили їй аж вечером вибратися з него.

Було вже коло се мої години, але, як звичайно, в найдовших літніх днях, надворі було ще ясно. Взявши книжку, котрої зміст видався їй дуже інтересним, і, любуючись чудовим літнім повітрем, зближалася поволі до Урбановичів.

При денному ще майже світлі немило вразив її жовтавий блиск, немов від світла лампи, що пробивалось крізь фіранку щільно прислоненого вікна. Прийшла до хати. Всюди тихо. Увійшла до кухні. Кухня порожня і двері широко отворені.

На середині покою, в котрім лежав хорий, стояла Урбановичева. Вона здавалась зовсім спокійною, та лиш ніби дуже здивованою приходом Євгенії. Дальше стояла служниця і тримала щось в руках, заслонюючи собою хорого.

— Якось я не в пору до вас приходжу, — заговорила Євгенія.

Урбановичева нічого їй не відповіла.

В тій хвилі служниця відвернулася і Євгенія остовпіла.

Хорий ніби лежав, ніби сидів; усі його члени були сильно напружені, так що бачилось, немовби силкувався вилізти з постелі. Лице було бліде і зовсім скривлене, а одно око більше, на верх висаджене, дивилося з перестрахом на те, що діялося вокруг него, ніби питало: чи се дійсно смерть? люта, невмолима смерть?

Житє, яке принесла з собою Євгенія, не могло погодитися зі страшним своїм ворогом — смертю.

— Ні, він ще не вмер! Рятунку! Людей!

Як стояла, так вибігла на вулицю. Вулиця, як на те, була пуста, лиш на скруті майнуло щось, як би тіні трьох мужчин. Євгенія вибігла, що мала сил. Були се справді три знайомі пани.

— Ради бога! Задержіться! О. Урбанович умирає, але ще при житю; біжіть по лікарів, може, буде ще можна урятувати!

Два пани, не розпитуючи більше, побігли стрілою в два противні боки. Третій лишився з Євгенією, хотів щось говорити з нею, розпитувати, але їй було не до того. Завважила, що якраз стоїть перед хатою пані Грамської, доброї знайомої Урбановичів, що жила разом зі своєю старенькою матір’ю.

— Треба їй сказати, щоби пішла до Урбановичевої, а потім побігти додому. Швагер знає родину Урбановичів, най би повідомив кого з родини, — пролетіло через голову Євгенії. Попрощалася з панком і пішла до Грамської.

— Що вам таке сталося? — майже скрикнула Грамська, побачивши Євгенію.

— Ідіть! Ідіть туди! Не лишайте її саму! — говорила Євгенія, витягнувши руку в сторону улиці, де жили Урбановичі, а рука її дрожала, як лист трепети.

Старенька мати зірвалася з крісла.

— Що? де сталося? — питала перелякана.

Се трохи опам’ятало Євгенію. Взяла Грамську й потягнула до сіней.

— Ідіть до Урбановичів, він, здається, конає, вона сама, лише служниця при ній, а я йду додому, щоби повідомити когось з їх родини.

Коли була вже на вулиці, промайнув легкий фаетон. Вона пізнала в ньому лікаря і здогадалася, що він поїхав до Урбановича. Поміч, отже, для хорого там уже буде; при Урбановичевій буде Грамська, треба було лише скоріше іти додому, щоби повідомити родину.

Та коли Євгенія хотіла прискорити ходу, ноги єї як би приростали до землі. Що се? Чому ноги відмовляють їй послуги і то саме тепер, коли треба рятувати житє чоловіка, мужа жінці, а передовсім талант для рідного краю, котрий без сумніву в него був, а котрий смерть враз з його житєм убиває. О, нещасливий народе, якесь страшне фатуме висить над тобою і забирає всі твої ліпші сили!