Дума про невмирущого

А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою проти танкiв. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, вiн буде бити по танках. Хто кого? Або — ти, або — тебе. Середини немає. Залiзна логiка бою.

I дуель почалася. Запитання й вiдповiдi летiли, як снаряди. Майор бив Андрiя запитаннями, Андрiй бив його вiдповiдями.

— Яке найбiльше число можна написати з допомогою двох цифр?

— Дев'ять у дев'ятiй степенi.

— Яке море не має берегiв?

— Саргасове.

— Де всi дверi й вiкна будинку будуть виходити на пiвдень?

— На Пiвнiчному полюсi.

— Хто написав «Едду»?

— Стурлусон.

— Де поховане серце Кутузова?

— В Хольбау.

— Звiдки ти все це знаєш?

— Це вже шосте запитання.

— А чорт! — вилаявся майор. — Я нiколи не думав, що серед вас є такi люди. Ти зараз одержиш свої сигарети.

Майор не витримав дуелi. Вiн був розбитий. Андрiй перемiг. Переможцевi вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожнiй пачцi. Щоправда, сигарети були наполовину перепрiлi, але все одно для барака — це було неймовiрне багатство. Андрiй ходив помiж ящиками й роздавав сигарети. Собi вiн не залишив жодної. I тодi до нього пiдiйшов один з полковникових друзiв i тихо сказав:

— Зайди, до Миколи Петровича. Вiн хоче тебе бачити.

Андрiй мало не бiгцем подався до кiмнатки полковника. Мартиненко сидiв на стiльчику i, тримаючи у витягнутих руках кiлька тоненьких соломинок, сплiтав з них якусь золотисту гадючку. В його кiмнатi пахло соломою, як пахло колись од Андрiєвого батька.

— Прибув по вашому виклику, — сказав Коваленко.

— Ого, ти ще не забув армiї, - усмiхнувся полковник. Голос у нього був тихий, але владний, i вже з самого голосу можна було довiдатися, що перед тобою — дуже розумна людина.

— Я чув, що ти роздав усi сигарети? — продовжуючи плести, сказав полковник.

— Роздав, — ствердив Андрiй.

— Навiщо?

— А навiщо вони менi? Я ж некурящий.

— Ти мiг би за них вимiняти хлiба, баланди, маргарину.

— Навiщо?

— Щоб хоч трохи змiцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий?

— Худий, Сорок сiм кiлограм важу, а було вiсiмдесят чотири.

— I рана в тебе тяжка. Вона вже загоїлася. Це тому, що ти ще молодий. Отож треба берегти себе.

— Для чого?

— Дивне запитання, — усмiхнувся Мартиненко i, помовчавши деякий час, без зв'язку з попереднiм спитав:

— Ти з соломи вмiєш що-небудь плести?

— Брилi, — вiдповiв Андрiй. — А то ще тато мене вчив матки в'язати. Ми зимою на нiч матками вiкна затуляли. Щоб було теплiше.

— Ти з України?

— З України.

— I я теж. Виходить, земляки, а й досi не були знайомими. Це погано.

— Менi незручно було з вами знайомитися…

— Чому ж незручно? Хiба я баришня якась, чи що?..

— Та нi… Просто…

— Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко, — сказав полковник, — Що ти думаєш далi робити о полонi?

— А що ж тут робити? — розгубився Андрiй. — Ждати смертi — от i все…

— Ждати смертi й курка вмiє.

— А що ж iще?

— Хочеш, я навчу тебе робити красивi речi з соломи? Будеш моїм помiчником. А то моїх двох помiчникiв забирають у робочу команду, а роботи багато, сам не вправлюсь.

— Роботу я люблю, — нерiшуче промовив Андрiй, — але навiщо вона тут?

— Як то навiщо? — глянув на нього полковник своїми темними окулярами. Щоб добути хоч трохи хлiба.

— А навiщо хлiб?

— Ти знов за своє. Хлiб нам потрiбний для того, щоб жити. Зрозумiв?

— А може, нам лiпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов'язку перед Батькiвщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрiбнi?

— Еге, — свиснув полковник, — та ти що ж, добровiльно здався в полон?

— Нi

— Бився?

— Бився.

— До останнього?

— До останнього.

— Пораненим потрапив до рук фашистiв?

— Пораненим. Вмирав уже.

— То чому ж тепер говориш дурницi?

— Я думав…

— Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба плести джути. А думати будеш потiм.

Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат принiс буханець хлiба, i полковник одрiзав половину Андрiєвi.

— На, їж, — сказав вiн. — Знайди в мене на пiдвiконнi сiль, посип хлiб i їж. Треба тобi поправитися. Хлiб з сiллю — дуже корисна рiч, i смачна.

— Моя мама колись пекли хлiб з калиною, — замрiяно промовив Андрiй. Нiчого смачнiшого опiсля я вже не їв.

— Хлiб з калиною будемо їсти вже, коли повернемося додому, — зiтхнув полковник,

Вiн розрiзав другу половину хлiба на невеличкi шматочки й однiс у барак опухлим.

— А ви ж як? — спитав його Андрiй, не наважуючись доторкнутися до хлiба.

— Про мене не турбуйся. Я не голодний. Їж.

Хлiб був солодкий, як паска. Андрiй напхав повен рот i вiдчував, як молода сила розливається по всьому тiлу разом з оцими ковтками. Вiн наївся вперше за час перебування в полонi. I тiльки тепер зрозумiв, як йому хочеться жити.

Так тривало кiлька днiв. Полковник годував Андрiя, вчив його робити з соломи коробочки, розповiдав про своє дитинство, яке вiн провiв десь у таврiйських степах, розпитував хлопця про його дiм, про службу в армiї. I весь

час намагався розвiяти сумнi Андрiєвi думки.

— Ти чув що-небудь про Клаузевiца? — спитав вiл Андрiя.