Дума про невмирущого

Андрiй знову стримав вiддих i приклав руку до грудей, напроти серця. Серце било в руку невпинно, як дятел у кору. Андрiй дихнув — i шум огорнув його звiдусiль, нiби шумовиння лiсу пiд вiтром.

I лише тодi вiн усмiхнувся. Тепер цей кам'яний мiшок уже не страшний йому. Бо вiн розгадав його таємницю. Вiн знає, що то були за звуки: то шелестiв вiд дихання його одяг i стукотiло в грудях його власне серце!

Ну, фельдфебелю, давай тепер змагатися — хто кого!

В погрiб не проникали не тiльки навколишнi звуки — не проникало сюди й повiтря. Андрiй незабаром вiдчув це. Вiн лiг, намагаючись заснути, але раптом вiдзначив, що не має чим дихати. Сiв — стало трохи легше, але ненадовго. Довелося стати на ноги, бо вгорi повiтря було нiби свiжiше. Тодi Андрiй почав сходити по погребу: коли рухався, здавалося, нiби навколо вiтер i в легенi потрапляє бiльше кисню. Ще за годину вiн уже бiгав, попервах тримаючись побiля стiн, а тодi як попало, витягнувши вперед руки, мов слiпий, хрипко дихаючи i вiдчуваючи, що ось-ось вмре.

Вiн упав на пiдлогу напiвмертвий. Та життя звело його востаннє цiєї ночi й погнало кудись у темну безвiсть не знати для чого й навiщо. Вiн повзав побiля стiни, шкрябаючи по гострому каменю, щось шукаючи, повз довго й повiльно, але все ж таки знайшов. То були дверi. Старi дубовi дверi, набубнявiлi вiд вологи, запорохнявiлi, мiцно притиснутi до порога й одвiркiв, не пропускали крiзь себе нiчого. Якби в погрiб хтось налив води, вона б не вилилась звiдси. Якби сюди накачали повiтря, воно трималося б тут, як у цилiндрi насоса. I все ж Андрiй припав до холодних дверей, сподiваючись, що крiзь них пробивається бодай цi-вочка, тонка, як волосина, цiвочка повiтря.

Так i застав його фельдфебель бiля дверей, коли прийшов ранком подивитися на полоненого.

— Ну, — сказав вiн, — подумав добре? Не вiдмовляєшся вiд брата?

Андрiй мовчав, лише дихав часто-часто i пожадливо, так нiби пив холодну воду з криницi.

Фельдфебель штовхнув його носком чобота.

— Вiдповiдай, бiльшовицька сволото! Чи, може, тобi ще хочеться посидiти в цiй пацючiй норi? Брат тобi отой полонений чи юда?

— Брат! — прохрипiв Андрiй.

…Його тримали в пiдземеллi три днi й три ночi. Шiсть разiв за цi три днi й три ночi вiн помирав i шiсть разiв воскресав. Коли вже був зовсiм синiй i прозорий, як скло, фельдфебель наказав привести його в барак. Баренбойм заплакав, побачивши Коваленка.

— Я скажу їм правду, — прошепотiв вiн. — Краще померти вже менi.

— Мовчи, — наказав Андрiй, — Мовчи, бо вб'ють.

Їх погнали на роботу, i Андрiй пiшов тепер поряд з Семеном, спираючись на руку товариша.

— Як же ти потрапив у полон? — питав Баренбойм.

— Потiм про це, потiм, — вiдмахувався Коваленко. — Ми ще з тобою наговоримося про все. Зараз треба думати про те, як тебе врятувати од фельдфебеля. Вiн тепер не вiдступиться. Влаштує комiсiю, щоб довести, що ти єврей.

— Однаково вмирати, — байдуже махнув Сьома. — Пам'ятаєш, як ви мене просили розповiсти анекдот. От мене вб'ють — от тобi й анекдот.

— Не говори дурниць!

Як завжди, полоненi «прогулювалися» до кар'єру й назад, посьорбали рiдкої брукви i вже готувалися спати, як раптом фельдфебель викликав Андрiя й Семена надвiр. Вiн наказав їм одягтися, пiдвiв до них конвоїра й тицьнув пальцем у бiк кар'єру:

— На роботу! Швидко!

— Ми працювати не будемо, — заявив Андрiй.

— Однаково. Марш! — крикнув фельдфебель. — В кар'єр! I не давати їм сидiти! — наказав вiн солдатовi, — Хай стоять усю нiч. Та нагору їх, на белебень, отуди до станцiї, щоб пе ховалися в затишку в кар'єрi. Хай постоять там цi «брати»! Марш!

Вони пiшли тим самим кроком, який «винайшов» тут Коваленко. Поспiшати не було чого. Попереду чекала нiч, довга, виснажлива, а далi теж не краще.

Холодна мжичка висiла в повiтрi. У Семена вицокували зуби — чи то вiд пронизливої вологи, чи то вiд нервового збудження.

— I де я взявся на твою голову? — зiтхнув вiн.

— Дурний ти, — ласкаво всмiхнувся Андрiй. — Невже, ти не радий нашiй зустрiчi? Тiльки уяви собi: в полонi, в самого чорта в зубах — i раптом зустрiти товариша!

— Та воно так.

— А чого ж тобi ще треба?

— Але ж через мене ти он як мучишся.

— Е, не турбуйся. Живий буду — не помру. Ми ще з тобою фашистськi танки битимемо.

Вартовий вивiв їх за кар'єр, коли вже смеркало. В сотнi метрiв од полонених чмихав на рейках паровоз, до якого залiзничники чiпляли состав порожняка. Навколо було голо й сумно, мжичка поволi перейшла в дощ, зривався на нiч вiтер.

— Тут стояти, — буркнув солдат. — Стояти й не ворушитись.

Порожняк нарештi причепили до паровоза, паровоз чмихнув ще кiлька разiв, тодi смикнув состав, спробував його потягти вперед, штовхнув назад мабуть, випробував свою силу. З того боку вагонiв хтось невидимий засюрчав у свисток. Стало ясно, що поїзд зараз буде рушати.

— Ну, Сьомо, — несподiвано сказав Андрiй, — утiкай!

— Ти що? — здивувався той.

— Швидше! Поїзд он починає рушати. Бiжи й чiпляйся.

— А ти?

— Не твоє дiло. Бiжи!

— Та як же так?

— Ну, кому кажу!